інтимна і пейзажна лірика олеся

Леся Мудрак. ПЕРША СЕРЕД РІВНИХ. поетка Леся Мудрак стала лауреаткою цьогорічного Всесвітнього фестивалю поезії «Дні Наїма», який тривав на Балканах 16-20 жовтня 2013 p. Пульс розчахнений в формах глиняних. Глиба — в камені. Ми — не кам’яні… Ти накочуєш хвилі ламані. Дрижаки — по мені… Я спалена… – Спала?! – Ні! Спалах ахає. За бороду — вечір загнаний. Кажеш: – Думаю… Тіло — міною… Шліфую бронзу чуттів пір’їною. Вже — заручена — пальці світяться. Ця любов і є стотрембітною. Аж завиється від безвиході… Дай себе, як є… Будеш вихлюпом. …Не коханка — я!

Не — за викликом… Зачекай!

Не йди! Там — зависоко… там — зависокооооо…. там- за- Ви-сокоооооооооооо. Ізольда без Трістана пережила три стани, а не… Олжа?!

жало — у ло- ні?!

— ло- па-є… Віп- пів- екстаз — узами шлюб-ни-ми — враз… А чи акбол, любка, є?

І — STOP! Знову — на пост?! Фортуна нутра виголошує тост: – За тебе, за мене, за наше дитя… …Тибет для нас — табурет. чи терубат — все глибше — назад… Dasein, спивай те, що вихопив місяць, а-а-ай! — пивом мови цих тіл: ось, тихцем — коло з кіл… Лік. Оволодів оловом, оводе?

То ж — STOPPP. ай-ай!

…дна таки не видно! Звивин кураж… Стоногий абордаж… Зади-ха!-ю-сь…аж… Барди — в ребрі. Ребро — на музиці. Ретро — в подушці очі вибалушило — і — не заснуть!

Підпираю сон сірника-ми.ми підлогу Ви-стелили собою кутом дев’яносто градусів… Ти — не готовий… Овид? Овідій? Літо замкнуте в міті. Шугає коло у надра надривно, принадно коло-во-ро-Ти-ть, роздмухує ватру… стрибаєш у неї — розпечену пектораллю глибин… Втіка до Єгипту каміння, стрибаючи через тин… Амазонка — з м’ячем. М’яч — шабатин. ША!

БА!

ТИ?!

– Твій хід конем!

Не гальмуй… Не… Не… Скіфе, спиваючи сомму, не віддавай нікому. …Ти не готовий… Танцююча пластика вигинів, стегон — на губах розпластана… Ста-лося?

Ось! Аааааааааа!

На місяці — танцює нага нога… Ти не готоооооооооооооооооовий (ну, не — готово-вий.) бути моїм часом: зрання й до безкі-нОчності… Кинь корону у нору, корово, корок землі — відкоркуй світло-фором. Марафон своєї фієсти: Фі!

esss!

Ти?! Візьми за корону — зі споду — я вимолю Тебе — на воду. Я вигризу ризу святенни-цьку — чотириядерним темником. Видзигуй, Ви-мучуй, до-шу-куй. Укушуууу тя"! ІІ Тля нападе на стосунки стосами того папірусу, чи- тої босої книжки, що поміж нами - анафора. Ще я жбурну кількасот черепах і - че-ре-пів, Olesya is an author of three poetry collections “The Insane Calm of Eternal Instant” (Kyiv, 2004), “The Naked Solitude” (Kyiv, 2006), and “The Horizontal Zebra” (Kyiv, 2009). She is also a winner of National program “Ukraine’s National Olympus” (Kyiv, 2009), a prize offered by 1+1 TV channel (2004), and a private Ukrainian-German prize (Wuppertal, 2006). She has a diploma of the Ministry of Culture and Tourism “For Significant Contribution to the Development of Culture and Arts in Ukraine” (2009). Olesya is a graduate of Creative Writing department in Kyiv National Taras Shevchenko University. She also defended a thesis and obtained a Ph.D. in Philology. She has participated in numerous conferences, festivals, literary forums, meetings of young writers and poets, TV and radio broadcasts. Her poems have been translated into Polish, German, Belarusian, and Bulgarian languages. Dmytro Drozdovsky, a writer and a known researcher of world literature, describes her in the following way: “Olesya Mudrak is a special phenomenon in Ukrainian poetry. Naturally, phenomena can be ambiguous: some believe the sun is too hot, some are afraid to go outside during a star shower, some have trouble sleeping when the moon is full. It is the same with the works by this talented young girl – some readers are getting anxious and some, irritated. There are many rebukes we can make to her, but it is impossible to deny that her poetry is real. It is rebellious, tender, frank and sophisticated… but the main thing is that it is real Poetry. I won’t throw about fancy words, instead I just want to bring home an important and simple thought: Olesya Mudrak is distinctive and inimitable. Just as the poetry itself is.” In one of his speeches, Mykola Zhulynsky, a member of the Academy of Sciences, stressed that if Ukraine had more authors like Lesya Mudrak, Ukrainian culture would always be filled with light. Stink of streets… and cheecks… Just snow pouring out or… pouring in Seals of touches, room is crunching… Our — spa And paradigm of dates kissing your finger… paaa… I am not fighting with fins — you take off your dress, and there’s a rib from Adam, or Amsterdam… Not about it… not about it… I am… about… ІІ Тля нападе на стосунки стосами того папірусу, чи- тої босої книжки, що поміж нами - анафора. Ще я жбурну кількасот черепах і - че-ре-пів, Olesya is an author of three poetry collections “The Insane Calm of Eternal Instant” (Kyiv, 2004), “The Naked Solitude” (Kyiv, 2006), and “The Horizontal Zebra” (Kyiv, 2009). She is also a winner of National program “Ukraine’s National Olympus” (Kyiv, 2009), a prize offered by 1+1 TV channel (2004), and a private Ukrainian-German prize (Wuppertal, 2006). She has a diploma of the Ministry of Culture and Tourism “For Significant Contribution to the Development of Culture and Arts in Ukraine” (2009). Olesya is a graduate of Creative Writing department in Kyiv National Taras Shevchenko University. She also defended a thesis and obtained a Ph.D. in Philology. She has participated in numerous conferences, festivals, literary forums, meetings of young writers and poets, TV and radio broadcasts. Her poems have been translated into Polish, German, Belarusian, and Bulgarian languages. Dmytro Drozdovsky, a writer and a known researcher of world literature, describes her in the following way: “Olesya Mudrak is a special phenomenon in Ukrainian poetry. Naturally, phenomena can be ambiguous: some believe the sun is too hot, some are afraid to go outside during a star shower, some have trouble sleeping when the moon is full. It is the same with the works by this talented young girl – some readers are getting anxious and some, irritated. There are many rebukes we can make to her, but it is impossible to deny that her poetry is real. It is rebellious, tender, frank and sophisticated… but the main thing is that it is real Poetry. I won’t throw about fancy words, instead I just want to bring home an important and simple thought: Olesya Mudrak is distinctive and inimitable. Just as the poetry itself is.” In one of his speeches, Mykola Zhulynsky, a member of the Academy of Sciences, stressed that if Ukraine had more authors like Lesya Mudrak, Ukrainian culture would always be filled with light. Stink of streets… and cheecks… Just snow pouring out or… pouring in Seals of touches, room is crunching… Our — spa And paradigm of dates kissing your finger… paaa… I am not fighting with fins — you take off your dress, and there’s a rib from Adam, or Amsterdam… Not about it… not about it… I am… about… реферат Мовний світ сучасної української літератури. Культура вірша та особливості мовного світу Білоуса та Федунця. Постмодерністські твори новітньої літератури і мовна палітра авторів. Громадянська, інтимна та пейзажна лірика наймолодшої генерації письменників України. Молочний Шлях у поетичній метафорі. Нажав на кнопку "Скачать архив", вы скачаете нужный вам файл совершенно быстро. Перед скачиванием данного файла вспомните о тех хороших рефератах, контрольных, курсовых, дипломных работах, статьях и других документах, которые лежат невостребованными в вашем компьютере. Это ваш труд, он должен участвовать в развитии общества и приносить пользу людям. Найдите эти работы и отправьте в базу знаний. Мы и все студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будем вам очень благодарны. Подобные документы. "Велесова книга" – пам’ятка української передхристиянської культури. Дерев'яні книги. Уточнення заснування Києва. Біблійні мотиви в українській літературі. Історія, побут і культура Русі-України в поемі "Слово о полку Ігоревім". Мовний світ Г. Сковороди. Біографія поетеси. Перший крок у поетичний світ. Громадянська лірика. Інтимна лірика поетеси. Пейзажна лірика. Історична поема "Княгиня Ольга". Марія Морозенко як поет-казкар. Вплив життєвих обставин на формування творчості поетеси. Загальний огляд творчості авторів новітньої української дитячої літератури; жанри, історична тематика, безпритульність. Проблемна творчість Олександра Дерманського. Образ дитинства для Марини Павленко та Сергія Дзюби. Щирість у творах Івана Андрусяка. Образність, фразеологізми, народна мудрість і високий стиль творів класиків української літератури: Шевченка, Л. Українки, Франка. Підхід до мови як засобу відтворення життя народу. Складні випадки перекладу. Вживання троп для творення словесного образу. Особливість української літератури. Твори Т. Шевченка та його безсмертний "Кобзар" – великий внесок у загальносвітову літературу. Життя і творчість І. Франка – яскравий загальноєвропейський взірець творчого пошуку. Історія та особливості сучасної літератури України, її сприйняття критикою. Відомі сучасні українські поети та провідні прозаїки. Літературні твори Сергія Жадана. Драматичні твори Леся Подерв'янського. Українські періодичні видання, часопис "Сучасність". Мовний світ І. Франка,. Сосюри, М. Бажана,. Павличка, Л. Костенко І. Драча, Б. Олійника. Фразеологізми суспільно-політичного змісту. Краса мовної метафори. Особливості словотворення Олеся Гончара. Покладені на музику слова українських поетів. Урок: Олександр Олесь (О. Кандиба). Життя і творчість митця. Збірка «З журбою радість обнялась…» як ліричний документ епохи. Філософські роздуми над складнощами життя. Мета : розглянути біографію Олександра Олеся, розкрити його ідеал національного і культурного відродження України, з'ясувати причини еміграції; визначити особливості збірки «З журбою радість обнялась…»; розкрити ідейно-художній зміст однойменного твору; розвивати навички виразного читання поезій, визначення провідних мотивів; формувати вміння знаходити тропи та пояснювати ритміко-мелодичні особливості; виховувати патріотизм. Олександр Олесь (справжнє ім'я — Олександр Кандиба) перший свій вірш написав, коли йому було дев'ять років. А всього за сорок років літературної діяльності він створив 11 збірок віршів, більше 20 драм, чимало сатиричних творів, оповідань та фейлетонів. Високо оцінили його творчість Іван Франко, Леся Українка, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Коцюбинський. Своїм учителем називав його Павло Тичина. А ще Олеся по праву вважають королем української поезії, основоположником романсової лірики. Понад 80 відомих композиторів поклали його вірші на музику, написавши більше двох сотень музичних творів різних жанрів. Із нелегким життєвим і творчим шляхом Олександра Олеся ми ознайомимося сьогодні на уроці. Олександр Олесь (справжнє прізвище Олександр Іванович Кандиба, інший псевдонім —. Валентин) народився 5 грудня 1878 року. Крига тодішнього Лебединського повіту Харківщини, нині містечко Білопілля на Сумщині. Батьківський рід походив з чумаків, материн — кріпацький. Дід Федір Кандиба торгував рибою. Батько, Іван Федорович, працював на рибних промислах у Астрахані, утопився у Волзі, коли Олександрові йшов одинадцятий рік. Виховувати дітей продовжувала мати — Олександра Василівна, яка навчила сина ще в чотирирічному віці читати, розповіла йому про Тараса Шевченка. Тут, серед красивої природи, працьовитих і співучих жителів краю, минало його дитинство, тут він навчався спершу в початковій школі, потім у двокласному училищі. «Науки не любив і школу згадую як катівню», — писав він пізніше в автобіографії. 2002-го року Сумське земляцтво в Києві запровадило щорічну премію імені видатного українського поета-земляка Олександра Олеся. Мета її заснування — підтримка і популяризація кращих зразків лірики сучасної української літератури. Перебування Олександра в селі Верхосулля було найкращим спогадом юнацьких літ. Тут його дід по матері Василь Пархомович Грищенко орендував великий маєток у поміщика Башкирцева на північному краю українського степу. Сюди, до дідуся Василя, привозили його щоліта разом із сестрами Галею та Марусею, аж поки хлопчикові не виповнилося тринадцять років. Дід прищепив малому Сашкові почуття людяності, щирості, справедливості. Він знав чимало казок, легенд, пісень, оповідей про козацькі часи і залюбки ділився цими скарбами з онуками. Краєвиди шовковистого степу, старі могили, спів жайворонків, дзюрчання витоків Сули, що брала свій початок біля Верхосулля, — усе це, за словами поета, було для нього «суцільною казкою», одним золотим днем. Музика «тієї дивної весни» звучала в душі упродовж життя. Усе це й зародило поетичне чуття і натхнення, вимережилося рядками першого вірша, написаного в дев'ять років російською мовою. Але зошит, у який майбутній поет записував свої дитячі вірші, утрачений, тому перші літературні спроби Олександра Олеся невідомі. У віці 15 років (1893 рік) Олександр Олесь вступив до хліборобської школи в містечку Дергачі неподалік від Харкова. Хлопцеві хотілося навчатися в гімназії, але в матері не вистачало коштів. Навчання ж у цій школі було безкоштовним. Щоб заробити собі на найнеобхідніше, О. Олесь мусив займатися репетиторством: він давав уроки математики одному сільському хлопцеві, якого часто замість математики вчив мистецтва складати вірші. Фахові дисципліни О. Олеся цікавили менше, зате наполегливо працював хлопчина над вивченням мов. Юнака заполонила музика слова, бажання писати вірші дедалі міцнішало. І сімнадцятирічний Олександр виносить на суд друзів написані українською та російською мовами свої перші поетичні спроби, які починає друкувати в рукописних журналах «Комета» (випускав разом із майбутнім російським письменником. Треньовим) та «Первоцвіт». Його ранні вірші нагадують своєю стилістикою думи та балади, часто зустрічаються й наслідування шевченківської тематики, ритміки. Ці твори, ще недосконалі за формою, але щирі і безпосередні, він щедро дарував вузькому колу своїх знайомих і навіть не сподівався, що вони збережуться. У більшості з них автор-початківець роздумує про свій шлях у житті та літературі. Ось що він пише 1897 року у вірші «Моє благання»: «О Боже мій милий! Пошли мені розум! Пошли мені серце, пошли мені душу, Щоб добре любила і коїть не вміла Ніякого зла!». «Дівоча доля», «Сирітка», «На чужині». Назви творів говорять за себе. У цих творах звучить щире вболівання за долю бідних і нещасних. Олесь потребував поглибленої філологічної освіти, але не мав права вступати до університету з другим розрядом, який отримав по закінченню хліборобської школи. Закінчивши школу, О. Олесь вступив до Київського політехнічного інституту вільним слухачем, але змушений був залишити його — помер дід Грищенко, матеріальне становище родини погіршилося, оплатити лекції юнак не міг, допомоги чекати було нізвідки. Тому 1903 року він склав іспит з латини й став студентом Харківського ветеринарного інституту. Здобуті тут знання пізніше забезпечували молодому тонкому лірикові можливість заробляти на хліб працею ветеринарного лікаря на Дарницькій скотобойні. Робота втомлива, малоцікава, та вона не вплинула на його поетичне натхнення. Навчаючись у Харкові, познайомився з родиною Алчевських, члени якої брали активну участь у громадському житті країни, виявляли щиру зацікавленість розвитком освіти та культури. Дім Алчевських став на той час одним з важливих культурних осередків Харкова. Сюди приходив вечорами О. Олесь, тут можна було застати. Мову (Лиманського), О. Потебню, М. Косача, Г. Хоткевича і приїжджих гостей, наприклад М. Вороного та інших, послухати розмови, насолодитися грою і співом професійних майстрів. Знаменною подією в житті молодого поета була його поїздка влітку 1903 року до Полтави на свято відкриття пам'ятника зачинателю нової української літератури Іванові Петровичу Котляревському. Із захопленням слухав Олександр Олесь на святі схвильовану промову Михайла Коцюбинського, який перед багатолюдними зборами полтавчан і гостей високо піднімав ім'я Котляревського, зазначаючи, що він «бере з-під сільської стріхи пісню народну» і переносить її в літературу. Вдумливе обличчя Коцюбинського, теплий, проникливий погляд його темних очей, який світився любов'ю до людей, глибоко запали в душу молодого поета. Олександр Олесь познайомився в Полтаві ще з багатьма відомими письменниками: Панасом Мирним, Лесею Українкою, Володимиром Короленком, Михайлом Старицьким, Іваном Карпенком-Карим, Василем Стефаником. Тут, у Полтаві, слухаючи виступи кращих представників української інтелігенції, Олександр Олесь, як ніколи, відчув себе сином великого народу, що бореться за своє соціальне і національне визволення. Він зрозумів, що мовчати не має права. На героїчний лад його настроювало саме життя: був переддень революції 1905–1907 років, коли по всій Росії звучало горьківське «Пусть сильнее грянет буря», а слідом за ним «Хай гине цар» Лесі Українки. Влітку 1906 року разом із студенткою Бестужівських курсів Петербурга, майбутньою дружиною Вірою Антонівною Свадковською та її сестрою Ольгою побував у Криму. Цій поїздці сприяла революція 1905 року. Час був тривожний, і багатії не ризикували їхати в Крим, тому життя на півострові стало дешевшим. Цим і скористалися молоді закохані Олександр Кандиба і Віра Свадковська, поїхавши влітку 1906 року в Ялту. Ця подорож стала визначальною для становлення Олеся як самобутнього поета. У його автобіографії читаємо: «Я виїхав у Ялту… підлікуватись, побачити море, відпочити». Де ж молоді взяли гроші для поїздки?

Сестра Віри була медиком на віспощепленні, заробила трохи грошей, якими поділилася з молодою парою, а їхній брат, який працював тоді у Маньчжурії, переписав свою платню на сестер. Олександр отримав десять карбованців за свято родючості з маскарадом і прогулянкою в парку, яке влаштував для відпочиваючих, а Віра отримала ще сорок від батьків. За ці кошти жили й винаймали дачу. Саме в Ялті зі своїх чернеток поет почав ретельно укладати збірку «З журбою радість обнялась» (побачила світ 1907 року). Він познайомився з якимось Калмиковим, українцем за походженням, який був власником крамниці з продажу друкарських машинок. На одній із них сестра Віри і передрукувала всю збірку. Тут же, в Ялті, Олександр написав фейлетон, який був надрукований у газеті «Русская Ривьера» й отримав позитивну оцінку курортної публіки. О. Олесь брав активну участь у діяльності ялтинського журналістського осередку. Швидко зійшовся з міською інтелігенцією —. Петровим (Скитальцем),. Єлпатьєвським,. Серафимовичем. Вони переконували його видати збірку поезій якнайшвидше. Отже, перша збірка О. Олеся була укладена в Ялті. Також існують підтвердження (в листах митця), що саме тут Віра Свадковська почала називати свого коханого Олесем. Це і стало його літературним псевдонімом. Поет зізнається: Те ім'я, що мені дала Ти У дні, осяяні Тобою, У сні і вільно, і крилато Літа і в'ється наді мною, Його прийму я в свою душу, Зіллю з своєю кров'ю. Пізніше, після виходу збірки і схвальних відгуків про неї, в одному з листів до дружини Олесь напише: «Чи думала ти, що наша книга буде мати такий успіх, а ім'я, дане Тобою, зробиться символом кохання?» 1912 року поет подорожує Гуцульщиною. Ця поїздка збагатила його незабутніми враженнями, особливо храмове свято в Криворівні, описуючи яке, він із захватом згадує барвистий одяг верховинців, які спускалися з гір у долину. «Неначе квітки, що ростуть на горах, ожили і сходять до Черемошу, щоб напитися студеної води. Зачервоніло незабаром усе біля церкви…, наче розцвів нагло квітник або хто розкидав червоне, як мак, багаття… Я стояв, дивився і не міг надивитися на сей прекрасний народ, що не зазнав панщини, що зберіг вільну душу, мову і старосвітські звичаї, повні краси». Знайомство з Гуцульщиною, її побутом та обрядами знайшло втілення у поемі «На зелених горах» (1915). У цьому творі «країна див» асоціюється з вільним духом українського народу. 1913-го року, після подорожі Гуцульщиною, Олександр Олесь продовжив мандрівку країнами Європи, побував в Австрії та Італії. Ця поїздка дала життя низці віршів («Мов келих срібного вина», «Італійська ніч підкралась», «В долині тихий сон летить»), які збагатили українську мариністичну лірику. П'яту збірку своїх поезій митець підготував до друку в той час, коли в Росії відбулися революційні події 1917 року. Він планував у передмові до неї написати такі слова: «…вийшла з сонячною усмішкою невольниця Воля. Вона усміхнулась всім народам… Незабутній день. І не піснями минулого треба було б зустріти довгождану Гостю… Але в сій книжці єсть пісні, які розкажуть Волі, як вони любили її і як журилися за нею». Громадянська війна, кулеметна стрілянина, вибухи снарядів, смерть близьких і рідних. Усе це остаточно надломило поета, і, як згадувала його сестра Марія, у розпачі він вигукнув: «Далі я не можу витримати. Я збожеволію…» Більшовицька Україна була йому чужою. Тому поет прийняв рішення емігрувати, покинути рідний край. У лютому 1919 року з дипломатичним паспортом від уряду Української Народної Республіки він виїздить до Будапешта. Як виявилося, назавжди. А в Києві лишились дружина з сином, за якими він дуже сумує. Згодом він переїжджає до Відня, видає свої книги, посилає їх до Канади, Бразилії. Громадська робота, у яку він поринув, видавничі справи, перевидання своїх книг, посада редактора в сатиричному журналі «Сміх» затримали поета на певний час, хоч у листах до дружини він постійно пише про своє повернення. У цей час він видав нову книгу під назвою «Чужина» (1920). У ній домінують мотиви ностальгії, туги. 1921-го року у Відні друкує збірку сатиричних поезій «Перезва» під псевдонімом. Валентин. Ситуація, що склалася на той час в Україні, нагадувала йому часи роздробленості Київської Русі, тому поет береться до поетичних переказів давньоруської історії, створює добірку віршів «Минуле України в піснях. Княжі часи» (окремим виданням вийшли в 1930 році). У тяжкі 1919–1922 рр. він із земляками. Крушельницьким збирає кошти на допомогу голодуючим України. Про моторошні події голодних 1921–1923 років поет розповів у циклі «Голод». 1923-го року Олександр Олесь разом із сім'єю переїхав до Чехо-Словаччини й оселився під Прагою в селі Горні Черношиці. А з 1931 року мешкає в самій Празі. Настали тяжкі для нього роки невимовної туги за Україною, за своїм народом, роки смутку і печалі. Рік за роком втрачав він бажання працювати, згасав його талант, бо жив він переважно в полоні своїх страждань. Радісні хвилини для О. Олеся випадали рідко. Не приніс радості поету навіть його ювілей — 65-річчя життя та 40-ліття літературної творчості. Останні роки поет жив у самотині, в бідноті, замучений тяжкою хворобою печінки. У нього навіть не було коштів на лікування. У вересні 1939 року спалахнула Друга світова війна. Поета не полишають тривожні думи про сина Олега — активного учасника руху Опору. Восени 1941 року юнак перебував нелегально в Києві, мріючи про відновлення української державності. Та боротьба була нерівною: нацисти схопили Олега Ольжича і в червні 1944 року закатували в концтаборі Заксенхаузен. Так передчасно обірвалося життя відомого вченого-археолога і талановитого поета Ольжича. У своєму останньому інтерв'ю О. Олесь висловив заповітне бажання: «Хотів би навесні поїхати на улюблену Сазаву. І ще раз спробувати-таки піймати коропа або лина…» На цій річці він і довідався про розстріл сина. Повертаючись додому з риболовлі, знепритомнів і за кілька днів, 22 липня 1944 року, помер. Друзі поховали поета на празькому цвинтарі Ольшани. Перша збірка Олеся «З журбою радість обнялась…» побачила світ 1907 року в Петербурзі. Вона видана на кошти українського громадського діяча Петра Стебницького за сприяння відомого історика Олександри Єфименко, яка високо оцінила вірші молодого автора. Підписана була псевдонімом «Олександр Олесь» і мала великий успіх, отримала багато схвальних відгуків та оцінок. Творами талановитого поета-лірика захопилася освічена громадськість, з нетерпінням очікуючи нових видань. «Олесю не довелося завойовувати своєї поетичної слави. Вона прийшла до нього на другий день після виходу з друку першої книжки його поезій…», — писав Микола Зеров. Х. Алчевська назвала О. Олеся «українським Гейне». Збірка привертала до себе увагу життєрадісним та життєствердним звучанням особистої й громадянської лірики. Звичайно, не обійшлося і без критичних зауважень на кшталт, що раннім творам О. Олеся «бракує широкого різностороннього світогляду і філософічної глибини». Можливо, вони мали право на існування, але щирість поезій, глибина почуттів, які автор передавав у них, нікого з читачів не залишили байдужими. А здоровий дух сильної людини, яким віяло від віршів, пробуджував прагнення жити попри всі негаразди, попри страждання і горе, відроджував до активного життя у найскладніші моменти. У роздумах про вічність українського поета вчувається мотив невідворотності плинності часу, притаманний творчості східного поета і філософа Омара Хайяма. У віршах обох письменників проходить наскрізна думка: те, що було колись, поступово забувається, те, що буде в майбутньому, невідомо. Тому цінуй мить, яку проживаєш: Письменник у цьому творі висловив власне світобачення і світосприймання. Як відомо, для О. Олеся найголовнішою розкішшю була краса рідної природи, яку він оживлює і з якою веде розмову. Поет упевнений, що тільки вічна природа зрозуміє страх, який охоплює душу перед прірвою невідомої вічності. Сміється-плаче соловейко. І пісня його примушує забути про повсякденність. Ти зараз кохаєш — насолоджуйся цією миттю, бо вона ніколи не вернеться, залишаться лише спогади: «Цілуй, цілуй, цілуй її, — знов молодість не буде». Лейтмотивом через збірку проходить рятівна думка: ніколи не здавайся, навіть у найтрагічніші моменти. Вихід є завжди. Слід іти вперед, бо життя — це мить. Пройде час, вийде сонечко, обігріє світ і тебе — і ти усміхнешся, навіть крізь смуток. Такою ж була і позиція Олеся-громадянина. У віршах громадянського спрямування поет висловлює таку ж позицію: негода пройде, «і вільний льот народні крила направлять весело до нас». Ти, моя квітко, тим квітам подібна… Глянь — прапори мають в народних руках, І дзвони сміються, і волю вітають, А ти, мов черниця, на цвинтар ідеш. У віршах, що з'явилися у революційні роки, звучить тривога, невпевненість, бажання щастя. Олександр Олесь висловлює велику надію на перетворення світу і впевненість у тому, що не треба тільки чекати, слід своїми діями наближати світлий день весняного оновлення. Це авторське переконання яскраво продемонстровано в поезії «Айстри». В алегоричному образі айстр О. Олесь зображує зневірених у своїх силах людей, які живуть у примарному світі; вони — великі мрійники, але пасивні й нерішучі. Контраст у змалюванні прекрасних картин весняного ранку й осіннього дощу ще раз підкреслює невідповідність між сподіваннями прогресивних інтелігентів на оновлення світу і жорстокою розправою влади з народним волевиявленням: Вгледіли айстри, що вколо — тюрма… І вгледіли айстри, що жити дарма, — Схилились і вмерли… — і тут, як на сміх. Засяяло сонце над трупами їх. У кращих творах, що ввійшли до збірки, О. Олесь відтворив подих революції 1905 року, щире захоплення революційними подіями, у яких бачив світанок нового життя пригноблених царизмом народів. На відміну від тих поетів, що шукали «чистої краси», відверталися від життя і боротьби народу, Олесь приділяє багато уваги громадянським мотивам, якими в більшій чи меншій мірі пройнята і його інтимна та пейзажна лірика. У багатьох поезіях О. Олеся звучить протест проти сірої буденщини, проти світу міщанства. В алегоричних образах Орла, Лебедя, Сокола, Іскри, що пориваються у високості, поет утверджує устремління до мрії, до справжнього життя. Він з болем говорить про тих, що гинуть на дорозі до щастя, але щиро захоплюється незламністю їх духу. У поезіях «Іскра», «Лебедині зграї», «В болоті жаби рай знайшли», «На високій скелі ранньою добою» та в інших О. Олесь оспівує сміливців, які не бояться кинути виклик долі. З наближенням революції символічні образи в поезії О. Олеся стають усе зрозумілішими і доступнішими, набувають чіткішого громадянського змісту. У вірші «Ой не сійтесь, сніги» поет звертається до явищ природи. Але кожен читач без труднощів розуміє, що тут ідеться в першу чергу про весну в житті пригноблених народів царської Росії. Радість, віра в перемогу над темними силами царизму звучить у багатьох віршах, сповнених оптимізму, бадьорості, заклику до боротьби. Поет впевнений, що ця боротьба принесе визволення і його рідному українському народові (поезії: «Сніг в гаю…», «Ой не квітни, весно.», «Я більше не плачу»). Сила цих віршів — у простоті, переконливості і великій, поетичній наснаженості. Вони не можуть залишити читача байдужими, бо сповнені палкого почуття гніву до гнобителів, віри в перемогу над ними. Деякі з віршів стали революційними піснями народу. Це такі, як «Міцно і солодко, кров'ю упившись…» та «Ми не кинемо зброї своєї», у яких автор майстерно поєднує заклик до боротьби, що повторюється як рефрен у кожній строфі, з конкретними картинами народного горя, якими умотивовується цей заклик. Як реквієм героям, що полягли за народну справу, звучить поезія «Жалібна пісня». Перша її частина передає почуття всенародної скорботи за тими, що «як леви, боролись за народ, за правду народного діла». Друга частина поезії переростає в клятву помсти за священну кров кращих синів народу. Коли ж царизм мобілізував усі сили на придушення революції і в країні запанувала реакція, О. Олесь все одно не втрачає віри в торжество революційних ідеалів. Він пише поезії великої викривальної художньої сили, у яких таврує криваві злочини царизму. Через символічні образи вампірів, шакалів, вовків, сов тощо поет переконливо розкриває хижацьку сутність реакції і закликає бути впевненими в перемозі над цими темними силами. З великою викривальною силою затаврував поет криваві чорносотенні погроми царизму у вірші «Над трупами». Перед нами картина надзвичайного трагізму. Вбита невимовним горем мати-єврейка, стоячи над тілами закатованих чоловіка і сина-немовляти, звертається з питаннями то до мертвих, то до вбивць. У цих питаннях — неймовірний жах і подив: за що вбито чоловіка-лікаря, який робив людям тільки добро; за що вбито її маленького сина, який вимовляв лише одне слово «мама»?!

Цей вірш не тільки містить у собі акт обвинувачення царизмові, а й свідчить про людяність та інтернаціоналізм автора. У деяких поезіях настрої автора змінюються від бойових, закличних до трагічних: Сьогодні більше не раби: Лунають гасла боротьби! «Вони — обідрані, розбуті». І зовсім протилежне: Іду, отруєний, прибитий, Іду, несу пекельний біль. Але, попри все, Іван Франко в рецензії на збірку «З журбою радість обнялась» писав: «Весною дише від сих віршів. Виступає молода сила, в якій уже тепер можна повітати майстра віршової форми і легких граціозних пісень. Майже кожний віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію». З журбою радість обнялась… В сльозах, як в жемчугах, мій сміх. І з дивним ранком ніч злилась, І як мені розняти їх?!

В обіймах з радістю журба. Одна летить, друга спиня… І йде між ними боротьба, І дужчий хто — не знаю я… 1906. Як ви зрозуміли зміст поезії?

Про що в ній ідеться? (Про життя, у якому тісно переплелися радість і журба, приємне і прикре.) Визначте тему твору. (Показ переживань ліричного героя, осмислення ним своєї долі та людського буття загалом.) Яку ідею втілив письменник у цій коротенькій і водночас місткій мініатюрі? (Правда життя — у постійній зміні почуттів, у взаємозв'язку радості й туги. Ці почуття однаково дорогі поетові, бо наснажують і живлять його серце.) Який художній прийом використовує автор, щоб якнайточніше передати тему та ідею твору?

(Контраст. У творі зіставляються настрої і почуття ліричного героя.) Наведіть приклади використання контрасту в поезії. (Журба — радість, сльози — сміх, ранок — ніч, летить — спиня, одна — друга.) Які художні засоби зустрічаємо у вірші Олеся? (В сльозах, як в жемчугах, мій сміх — порівняння; оксиморон — з журбою радість обнялась.) Практичні завдання Як автор досягає милозвучності вірша? (За допомогою алітерації та асонансу) Навести приклади використання алітерації та асонансу. (З жу рб ою р аді с ть о б няла с ь… — алітерація; в сльоз а х, як в жемчуг а х, м і й см і х — асонанс.) Визначити віршовий розмір поезії, вид рими та римування. (Чотиристопний ямб, чоловіча рима, перехресне римування). «Поєднуючи антонімічні слова, Олесь досягає оригінального ефекту. Його ліричний герой перебуває в якомусь дивному стані, коли життєві труднощі вкрай виснажили його фізичні та духовні сили, проте сила волі не дає скотитися у прірву відчаю. Ефект полягає в тому, що…». Про який оригінальний ефект, на вашу думку, ідеться? «Мене вразило…» «На мій погляд, особистість О. Олеся…» «У житті самого поета, як і у вірші «З журбою радість обнялась…», були наявні контрасти:…» Трагічний оптимізм творів Олександра Олеся. Олександр Олесь — псевдонім одного з досить своєрідних, талановитих ліриків початку XX ст. Відомі багатьом з нас з дитинства рядки про „морквяного хлопчика“ на буряковому коні, в шапці з лободи і жупані лопуховому та при відповідному озброєнні належать перу саме цього поета. Його твори декламували гімназисти й студенти на літературних вечорах. Композитори Микола Лисенко, Яків Степовий, Кирило Стеценко, Станіслав Людкевич поклали їх на музику. А поезія „Чари ночі“ стала улюбленою народною піснею „Сміються, плачуть солов’ї!“, яка чарує кожного з нас легким присмаком суму, яскравою насиченістю мрійною думкою й образами чарівливої природи. Яскравість образного мислення видатний поет поєднував із щирістю й доступністю вислову та з витонченою версифікаторською майстерністю. Співець молодості, весни, палкого й чистого кохання, Олесь бентежив читача і громадянськими буремними настроями, адже його творчість розквітла в добу революції 1905 р. Олександр Іванович Кандиба народився 5 грудня 1878 р. у м. Білопілля (тепер Сумська область). Досі зберігся будинок, в якому побачив світ майбутній поет-лірик. У ньому починалася історія давнього чумацького роду Кандиб, роду досить трагічного й нещасливого, але. талановитого. Олександр рано залишився без батька, який працював на каспійських рибних промислах, де й загинув. Літо хлопчик проводив у. Верхосулля Лебединського повіту, де жив його дід. Саме дідусь, який виховував онука в українському дусі, а також особисті сільські враження сформували естетичні смаки майбутнього поета. Сам Олесь пізніше писав у „Автобіографії“ (1924): „Щороку їздив до діда, де познайомився з сільським життям, піснями, звичаями. 1 дитинство мені уявлялося одним золотим днем. І все, що я бачив там, у степу, в саду, на річці, здається іноді мені суцільною казкою природи“. Надзвичайно значущим було дитяче єднання Олександра Кандиби з природою, бо верхосульські враження відвідували поета навіть за два місяці до смерті. Тоді він напише: Звідси починалася не тільки інтимна й пейзажна лірика, звідси — витоки щирого патріотизму й високої громадської свідомості поета. Для Олеся природа — це храм, до якого він завжди входить із молитовними поклонами душі. Тільки серед природи поет сповнений сердечної відвертості, розхвильований і бентежний, дихання його стає переривчастим від хвилювання, і в поетичних рядках з'являються три крапки, тире, що звільняють їх від усього зайвого, заступають недомовлене, те, що здається авторові несуттєвим: Освіту Олександр здобував спочатку в рідному містечку, а з п’ятнадцяти років — у Дергачівській землеробній школі на Харківщині. Саме у школі почав писати перші вірші. Там він брав участь у випуску рукописного журналу, де й з’явилися вперше його твори. „Почав писати дуже рано, — розповідає сам Олесь, — як тільки додумався, для чого вигадано папір та олівець, і як тільки навчився ними володіти. Коли б мої батьки знали, що пишу, певно, замислилися би — чи варто мене вчити писати. Чому почав писати?

Мабуть, підсвідомо. Отак, як ні з сього ні з того починає цвірінькати горобець. Була, очевидно, якась потреба висловитися з приводу того, що діється, бачиться і чується на білому світі. А діялося багато: літали метелики, щебетали пташки, виблискувала роса — все щось робило, і, мабуть, ніяково було мені стояти склавши руки“. Якийсь час Олександр Кандиба працював на Херсонщині, а 1903 р. став студентом Харківського ветеринарного інституту. Остаточний вплив на вибір поетичного шляху Кандиби спричинило знайомство з такими відомими письменниками,як Борис Грінченко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Володимир Самійленко. У 1907 р. виходить друком перша збірка Олександра Олеся „З журбою радість обнялась“, яку високо оцінила освічена громадськість. Іван Франко писав: „Весною дише від сих віршів. Виступає молода сила, в якій уже тепер можна повітати майстра віршової форми і легких, граціозних пісень. Майже кожний віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію“. Збірка пройнята мажорним настроєм. Оспівуючи весну, поет висловлює віру в те, що колись і люди оновляться, стануть „і вільні, й рівні“, „здійснять мрії всі ураз“. Радість життя, молодість, кохання виливає душа автора в „Чарах ночі“ (1904). А у вірші „Ходім відсіль“ (1905) поет закликає покинути оточення, де немає радості, а лише камені одні, та йти з цієї пустелі в природу, де „луги, поля веселі, ясні озера і гаї“. Інтимна і пейзажна лірика у перші десятиліття XX ст. були своєрідною реакцією на знецінення людського життя, зневагу до індивідуального, нівеляцію людської душі. Тому, мабуть, головна заслуга Олеся в тому, що людяність і щирість його поезій повертали людині природне людське право радіти життю, природі, коханню. М. Рильський писав, що була в „таких життєрадісних віршах Олеся якась привабливість, і ми, молодші сучасники його, не без захвату декламували: Ця щирість чарувала, особливо тому, що більшість українських поетів початку століття — не говоримо, звичайно, про великих — обов'язковим для себе вважала одягатись у тогу смутку, безнадії, розпачу й т“. Так, попередники О. Олеся, поети-народники, надавали перевагу формам народної пісні, фольклорним образам, лишаючись у полоні наперед визначеного кола тем: минулі нещастя й тогочасні злидні села, картини соціального й національного гноблення, темнота й безправ'я народу, безвихідь і безнадія, заклики до праці на користь народу із вірою, що „праця єдина з неволі нас вирве“. Але нові часи прагли нового слова. І саме таким словом стала поезія Олеся. Він заперечував своїх попередників не обкиданням грязюкою, а своєю інакшістю, неповторністю. У збірці „З журбою радість обнялась“ Олександр Олесь відгукується на події російської революції 1905-1907 рр. Змальовуючи алегоричний образ айстр („Айстри“, 1905), поет висловлював співчуття всім тим, хто мріяв про краще, світле життя, але не мав сил дочекатися дня, коли засяяло сонце. Поет страждає від того, що брати стогнуть у тюрмах проклятих, плачуть маги без сина, жінка без чоловіка. Це тяжке становище народу він малює у вірші „Міцно і солодко. “ (1906). Але поет також висловлює оптимістичні думки й почуття, закликає до впевненої боротьби: Олесь яскраво показує („Вони — обідрані, розбуті“, 1906), що гнів зробив героями „обідраних, розбутих, сліпих, голодних. “, і вони сьогодні „більше не раби“. „Лунають гасла боротьби!“, й поет висловлює свою віру в перемогу повсталих. Революційні події Олександр Олесь розумів як боротьбу проти царизму „за землю, за волю“, і цю боротьбу він вітав, підтримував, виступаючи з яскравим протестом проти дій царського режиму, коли народ страждає „в сітках павуків“. Утім, саму волю поет уявляв собі абстрактно. Як справедливо зазначав 1. Франко, говорячи про революційну поезію Олеся: „Се моментальні настрої, радощі і жалі молодої душі, перервані картинками сучасної російської боротьби, трактованими так само загально, як і поетичні картини природи“. Те ж саме можна сказати й про патріотичну лірику Олеся („Для всіх ти мертва і смішна. “, „Не слів мені, а стріл крилатих вогняних. “, „Сніг в гаю. “, „Ой не квітни, весно. “), яку добре характеризує такий вірш: Олесь вірив у перемогу і щиро радів, коли вона сталась. У 1909 р. вийшла його друга збірка „Поезії. Книга II“, пройнята бадьорим настроєм, відчуттям „відродження країни“ („Яка краса: відродження країни“, 1908). Ще день тому у країні чувся плач рабів, а тепер: Поет порівнює повсталих з орлом, що раптом розкрив очі, угледів світ, злетів і заклекотав у небі „про вільний льот. про ранок золотий“, з морем, що всю ніч дрімає і раптом хвилями, як крилами, заб’є. Почуттям радості й віри в те, що зійде сонце, його „спинить ніщо не зможе в світі, і цвіту нашого ніщо вже не уб’є!“ пройнята поезія „Хіба не бачите, що небо голубіє. “ (1908). Третя збірка творів Олеся „Книжка третя“ вийшла в Києві 1911 р. Крім ліричної поеми „Щороку“ (1904— 1910), драматичного етюду „Трагедія серця“ (1910) і драматичної поеми „Над Дніпром“ (1911), тут був розділ „З лірики“, значна частина якого пройнята журливим настроєм. Подорож до Гуцульщини 1912 р. збагатила поета незабутніми враженнями. Описуючи храмове свято в Криворівні, він із захватом згадує барвистий одяг верховинців, які спускалися з гір у долину. „Наче квітки, що ростуть на горах, ожили і сходять до Черемошу, щоб напитися стуленої води. Зачервоніло незабаром усе біля церкви. наче розцвів нагло квітник або хто розкидав червоне як мак багаття. Я стояв, дивився і не міг надивитися на сей прекрасний народ, що не зазнав панщини, що зберіг вільну душу, мову і старосвітські звичаї, повні краси“. Зустріч з Гуцульщиною знайшла втілення у поемі „На зелених горах“ (1915), в якій „країна див“ асоціюється з вільним духом нашого народу. У 1913 р. Олександр Олесь побував в Італії, написав низку віршів („Мов келих срібного вина“, „Італійська ніч підкралась“, „В долині тихий сон летить“), у яких перед нами розкривається невичерпна й таємнича краса морських пейзажів. У 1914 р. з’явилася наступна книжка — „Драматичні етюди“, в якій можна помітити вплив ранніх драм Метерлінка. Еподи написані в символістичному ключі. Персонажі висловлюють свої думки не до кіпця й неясно; вони нещасні й увесь час тривожно очікують якоїсь катастрофи, що зрештою відбувається. Головний мотив цих творів — трагічне кохання. У них поет повністю відходить від громадського життя. Нове піднесення творчості Олександра Олеся викликала Лютнева революція 1917 р. Вітаючи її, поету вірші „Воля!? Воля!? Сниться, може. “ оспівав червоні прапори. У творі „Схід сонця. “ він висловлюється стосовно революції такими словами: „Привіт тобі, сонце!

Привіт тобі, воле, від серця мого і народу!“. Утім, ще за два роки до революції поет відчував її наближення. В „Юнацькій пісні“ (1915), присвяченій синові Олегові, що згодом стане відомим поетом під ім'ям Олег Ольжич, Олесь передбачав крах імперії, адже сини України піднімалися у кожну епоху на священну боротьбу: У 1917 р. Олександр Олесь видає нову книжку поезій, в якій особливу увагу привертає цикл „З щоденника. Р. 1917“, наснажений урочистими інтонаціями, що передають перші кроки у виборюванні національної самостійності. Ліричний герой віршів циклу схвильований бурхливими подіями будівництва української державності, йому аж не віриться, що над поневоленим упродовж довгих віків краєм засяяло сонце свободи. У вірші „Ранок, ранок!

Час світання. “ (1917) поет підносить хвалу рідній землі, образ України асоціюється в його творах з образом матері, яка скликає синів „під корогви“, благословляючи їх на боротьбу за свободу. Однак зрозуміти суть революції та її перспективи Олесь не зміг. Тому 1919 р. він опиняється у еміграції. Трудне життя емігранта минає в Будапешті, Відні, Берліні, Празі. Тяжкі настрої автора передані у віршах збірок „Чужиною“ (1919), „Кому новім печаль мою“ (1931). Ностальгія за Україною — ось журба і біль Олександра Олеся: Поет прагне знайти заспокоєння у згадках про події давнини, багато пише про міжусобиці княжої доби. Так з’являється збірка „Минуле України в піснях“, видана 1930 р. у Львові, а також багато віршів на історичну тематику, пройняті оптимістичним звучанням. В останній період творчості Олександр Олесь працював над поетичними переказами народних казок. На основі фольклорних матеріалів він пише п’єси для дітей („Бабусина пригода“, „Ведмідь в гостях у бабусі“, „Бабуся в гостях у ведмедя“, „Солом'яний бичок“) і ряд віршів. Відірвавшись від рідного народу, пост утратив грунт та живодайне джерело для своєї творчості. Тяжкими були останні роки Олександра Олеся. У вересні 1939 р. спалахнула Друга світова війна. Поета не полишають тривожні думки про країну, а ще більше — про сина Олега — активного учасника руху Опору. Мабуть, душа батька відчувала трагічні події: нацисти схопили Олега Ольжича і в червні 1944 р. закатували в концтаборі Заксенхаузен. Серце Олександра Олеся не витримало переживань, і він помер 22 липня 1944 р. Похований поет на Ольшанському кладовищі в Празі. Олександр Олесь залишився в пам’яті народу як великий художник слова, барвистого й ніжно-мелодійного. Значення і місце поета в історії української літератури визначають насамперед дві перші його збірки. Саме в них найбільш яскраво проявляється талант автора, його майстерність та оригінальність його стилю. Сила контрастів і порівнянь, до яких вдається поет, дає підстави вважати Олеся символістом. Справді, він охоче використовував художні засоби символістів, але ідейно-естетичної концепції символізму вповні не поділяв, його символіка закінчувалася алегоріями. Естетичні, художні завдання були для народників на другому плані. Олександр Олесь з цим рішуче порвав. Проте він ніколи також не захоплювався штучно ускладненими метафорами, поліфонічними, багатоплановими образами, властивими символічній поезії. Його асоціації легкі й прозорі, навіть коли він вдається до античної символіки, як у драматичному етюді „Злотна нитка“. Спорідненість із символістами виявляється хіба що в неувазі до аналізу своїх вражень, відчуттів. Для поета досить окреслити їх легкими натяками, інкрустувати півтонами. О. Олесь скоріше прагнув до утвердження романтичного стилю в українській поезії, ніж до символізму. Він створив прекрасну романсову лірику, поезії, близькі. до пісень. У його віршах звучать також мотиви, породжені історичними обставинами: благання до народу пробудитися, передчуття боїв. Зв'язок з романтизмом лежить не в зовнішній, а в психологічній площині, в увазі до незабутніх спогадів молодості, у прагненні служити суспільству. Пафос його громадських поезій підкупає своєю щирістю й красою вислову, даючи, безперечно, видатні зразки. Своєю життєвою наповненістю, безпосередністю, щирістю і, за всієї романтичної окриленості, заземленістю образу поезія Олександра Олеся виражала реалістичне світосприймання автора, мажорне за своїм тонусом. Поет, досить ретельно вказуючи час написання майже кожної поезії, укладав свої збірки, недотримуючись хронології. У цьому виявлялася своєрідність композиції його книжок, побудованих за принципом контрасту. Деякі контрасти автор подає в рамках одного рядка („з журбою радість обнялась“, „в сльозах, як в жемчугах, мій сміх“), однієї строфи, двох сусідніх строф. Але досить часто душевну роздвоєність свого ліричного героя Олесь передає двома послідовно розміщеними віршами. У таких випадках один з них звучить як теза, другий — як антитеза. В одній із поезій („Народ, як мертвий спить“) ліричний герой претендує на роль народного пророка, проводиря мас, і впевнено проголошує: Укладена в такий спосіб кожна збірка схожа на своєрідну ліричну драму чи симфонію, в якій лірична тема перебивається драматичною напругою, акордами трагедійного звучання та нотками душевної розслабленості, втоми. Загальна композиція поезій Олеся завжди створює ліричний тон, усі елементи її згармонізовані в єдине ціле. Незалежно від того, чи в поезії є дія, чи подано зорову картину, ми завжди відчуваємо в ній присутність ліричного героя, який несе суто свої, суб’єктивні, враження. Це зумовлює й архітектоніку твору, і образну систему, яка дає або несподіване й свіже порівняння, або психологічний чи ритмічний паралелізм. Основні теми першого періоду творчості О. Олеся — кохання, природа, бурхливі соціальні події, настрої після поразки першої революції, вболівання за народ, надії на його пробудження, журба й розпач, вибухи радості й захоплення в дні Лютневої революції. „О не дивуйсь, що ніч така блакитна“, — так розпочинається вірш „Любов“, один із ранніх творів Олександра Олеся, відомого пасам перед як співця найщиріших інтимних почуттів людини. Мало кому з українських поетів-ліриків вдавалося з такою граничною щирістю й проникливістю висловити інтимні почуття. Розкриваючи світ закоханого юнака, поет вдається до різних прийомів, щоб передати глибину його переживань. Блакитна ніч така неповторна, бо, як уявляється юнакові, чекала на прихід його коханої. Герой переконаний, що прозора „срібна мла“, якою все оповите, не випадкова, адже „ніч ясна убралася для тебе, для тебе й срібло розлила“. Щира схвильованість проймає не одну поезію Олеся. Від першої збірки і до віршів, написаних на останньому прузі життя, у творчості поета повноводним потоком ллється інтимна лірика — дивна поетова казка про кохання як найвищу красу людської душі. Автора характеризують щонайперше висока культурна досвідченість в найсвятіших людських почуттях, інтелігентність, шляхетність. Він не подає любовних сцен, діалогів закоханих. Ліричний герой освідчується на віддалі — часовій чи просторовій. Він згадує почуття, перевірені часом. Усе другорядне відсіялося в часі, залишилося щось велике, незабутньо щире, хвилююче. Сама природа своєю пишністю нагадує красу тієї, яку поет забути не може. Хоч би де був ліричний герой — на березі моря, чи в темному гаю, чи навіть в „другім небеснім світі“: Більшості пейзажних та інтимних поезій Олеся притаманні мінливість настрою ліричного героя, мотиви глибоких душевних борінь, контрасти життя, для яких поет знайшов блискуче тонку формулу: „З журбою радість обнялась“. Є квіти, до яких не можна доторкнутися навіть люблячою рукою. Від дотику вони в’януть. Такі інтимні поезії О. Олеся. Настрій більшості з них невловимий у своїй тонкості та ніжності. При спробі перекласти його мовою прози він в’яне і зникає. Тут все звучить так невимушено просто, як спадає з високості жайворонкова пісня, як дзвенить вітер. Сам вірш легкий, співучо-мелодійний і одночасно мерехтливий, як морське повітря, що млоїть груди сонячною напоєністю, чистотою, леготом набіглої хвилі. В уяві ліричного героя від дотику кохання оживає все навколо. Ніч сплітає вінки коханій, розливає по них зоряне мерехтіння. А ніде мила — і „хмарна ніч проплаче аж до ранку дощем рясних невтішних сліз. “ І це не дивно, бо, впевнений поет, поезія природи та поезія серця живуть поруч. Пейзажна лірика Олеся — це гімн природі, її неповторній красі. В одному випадку — це поетичні акварелі, які сприймаються лише зором, як у вірші „Щороку“: Глибоко освоївши народнопоетичні традиції. Олександр Олесь у віршах „А вже красне сонечко“, „Роси. роси, дощику, ярину“ з буденних слів зумів виткати неповторні поетичні зразки. Велика жага до краси природи, захоплення її красою лежать в основі світосприйняття поета, його життєлюбства й оптимізму, дарма що радість часто обнімалася з журбою. Він все одно захоплено вигукував: Ущерть напоєна сонцем і соками рідної землі, лірика Олеся крилато-романтична. Романтизована фантастика, а також символічна проекція образів квітів, лебедів, орлів, диких гусей, журавлів є засобом заперечення обмеженого й ницого міщанського животіння. Використовує автор у своїх віршах й образи казки, її дивосвіту, прагнучи створити настрій, тональність чогось високого і світлого, як, наприклад, у вірші „Десять літ“: 1 справді, творчість Олеся заселена русалками, мавками, феями, фавнами. Слово „казка“ часто з'являється і в заголовках творів: „Казка ночі“, „По дорозі в казку“, створюючи тим самим з самого початку відповідний настрій та атмосферу. В українській літературі після Лесі Українки О. Олесь — один з найяскравіших поетів-мариністів. Серед морських пейзажів ліричний герой Олеся прагне знайти бажаний відпочинок. Та марно. І повиті млою гори, і мінливе море з вечоровою піснею сповнюють співця натхненням, навівають асоціації, від яких холоне кров: Море в Олеся існує не саме по собі, а тільки в поетичних паралелях з життям народу, думки про який не залишають поета й на хвилину. Поет ніс до моря свою журбу, серце, „повне смутку“, розпач, навіяний поразкою народних виступів. Яскрава метафоризація, уведення в твори монологів і діалогів надають їм художньої неповторності, підносять українську пейзажну лірику до вершин цього жанру у всесвітній літературі. І Олесь, наряду з Яковом Щоголевим, Дніпровою Чайкою, Максимом Рильським, збагатив скарбницю нашої пейзажної лірики високохудожніми творами різних жанрів. Поет переживав і радість перемог, і трагедію поразок. Глибокими були рани його серця, тому й вірші його „били в груди“ з розпуки. Олесева муза розправляла свої крила до високого гордого лету в дні передгроззя й бурі. Революція 1905 р. скропила її крила рубінами крові. У цей час поетова пісня. Так, серце народу боліло від ран, але Олександр Олесь твердо вірив, що цей народ знайде сили розбити кайдани. Саме така ідея супроводжує більшість громадських віршів поета, де він закликає людей: У „Жалібній пісні“ над тілами загиблих борців палає гнів поета на тих, хто поневолив трудовий народ. Але його смуток не безплідний, не пасивний, не з потоку „світової скорботи“; він розбуджує прагнення помсти, що дає силу в боротьбі. „Не слів мені, а стріл крилатих, вогняних“, — жадає Олександр Олесь. Новим змістом наповнюються громадсько-патріотичні мотиви в поезіях, написаних у складні часи будівництва української державності. Від цих творів віє полум’яним оптимізмом, вони наснажені закличними інтонаціями. Ліричному героєві хочеться вірити, що навіки загинула неволя, розірвалися столітні кайдани, розламано грати в’язниць, де конали патріоти. Правда, десь у підсвідомості б’ється й тривожна думка, чи не повернеться знову старе. Тому картина „свята волі“ проймається застереженнями не заспокоюватися від перших успіхів: „Вартові, вночі не спати!

Пильно стерегти!“, — закликає поет у вірші „Крики. Усміхи весняні. “ З перших своїх поезій Олександр Олесь засвідчив себе глибоким і неповторним поетом-ліриком з арсеналом цілком нових засобів художньої образності й виразності, зокрема неповторним звукописом, що надав його віршам чудової мелодійності та гармонійності. Силою поетичного узагальнення пост своє суб’єктивне переживання зробив зрозумілим для нас, його нащадків. А це є свідченням великого таланту, загальнолюдської вартості його найкращих поезій. Олесь виголосив гімн українському слову, яке після тривалих гонінь і переслідувань дістало нарешті права громадянства, залунало зі сторінок преси. Для поста рідна мова — скутий орел, що не може розпростати могутні крила, співочий грім батьків, який безпам’ятно забули діти. Усе оживає в звуках рідного слова; воно ввібрало і шум дерев, і музику блакитнооких зірок, і легіт вітру над шовковими степами, і буряний рев грізного Дніпра. Звичайні слова в поезії Олександра Олеся пройняті такою напругою ліричного хвилювання, що й справді сповнюють читача гордістю за невичерпні можливості української мови, які оспівує автор у вірші „Кожний атом, атом серця“: Усе, що вражало душу поета, увійшло в його пісні. Радість і журба, світла віра й пекуча туга перебивають по черзі одне одного. Багато суму, скажімо, у віршах другої збірки, але вся вона злютована „злотною ниткою“ поетових надій. І перший вірш „Яка краса: відродження країни!“, і заключний „Хіба не бачите, що небо голубіє“ — звучать на найвищих мажорних нотах. Вони утверджують віру в перемогу народу: Ось такий він — трагічний оптимізм поезій О. Олеся. Поет тужив, але прагнув зрозуміти причини трагедії і жив сподіванками на перемогу. Часто він відчував себе знеможеним, занепадав духом, але зрештою віра в розум і силу мас брала гору. Олесь вірить в народ, в його „море огня“, в те, що він — Самсон, згаслий вулкан, що він піснею, сміхом і рухом задушить смерть, яку йому готують, що „обороне сам себе мій край“, а його „дзвінкі пісні“ допоможуть цьому. Досить різноманітна поезія Олеся у жанровому розумінні. Є в ній різні форми громадської та інтимно-пейзажної лірики, зокрема романсова лірика й масова пісня, поетичний образок, портрет, медитація, присвята, лист-послання, дидактичні притчі, сатиричні вірші й поеми, поеми-феєрії, драматичні етюди, казки. Художністю та щирою схвильованістю вірші поета здобули велику популярність. „Олесь ще раз наочно показав, що громадянські мотиви анітрохи не зв’язують крил і не заважають справжньому поетові, не підборкують його творчого натхнення“, — писав критик Сергій Єфремов. Та глибокий психологізм, силу звучання та оптимізму. Олександра Олеся визначали не тільки професіональні критики. Самі поети давали їм високу оцінку. Так, Леся Українка казала, що О. Олесь як ліричний поет випередив її, причому не зажурилась від цього, а, визнавши талант лірика, чесно сказала, що тепер їй писати ліричні вірші не варто. Олесів стильовий струмінь певною мірою живив поезію інших авторів, таких як Володимир Сосюра, Максим Рильський, Андрій Малишко та ін. Поет-лірик Олександр Олесь. Cкладним і суперечливим був життєвий і творчий шлях талановитого українського поета-лірика Олексан­дра Олеся, який увійшов у літературу напередодні ре­волюції 1905-1907 рр. Народився О. Олесь (справжнє ім'я і прізвище Олек­сандр Іванович Кандиба) 4 грудня 1878 року в селі Верхосулі поблизу Білопілля на Сумщині. Тут минало й дитинство майбутнього поета. Від природи чутлива до краси душа малого Олеся жадібно вбирала в себе музику рідних полів, шовковий спів широких слобожанських степів, мелодії тужливих народних пісень, сповнених сльозами і гнівом. Враження дитинства, проведеного на лоні чудової природи, в середовищі знедоленого сільського люду, стали тим здоровим грунтом, на якому росло в юній душі почуття любові до рідної землі, до рідного слова, до пригнобленої царизмом матері-України. Важке життя трудового народу, визискуваного чу­жими і своїми панами, чарівна українська народна піс­ня, краса природи рідного краю — це ті основні джере­ла, що живили поетичний світ О. Олеся не тільки в роки дитинства й юності, айв час розквіту його поетичного таланту. Навчався Олександр спочатку в Дергачівській хлібо­робській школі, а після її закінчення в Харківському ветеринарному інституті. На період навчання в хлібо­робській школі припадають його перші поетичні спро­би, що вміщувались в рукописних збірниках, які О. Олесь складав з своїм шкільним другом — майбутнім відомим російським письменником. Треньовим. Після закінчення Харківського ветеринарного інституту О. Олесь працює за фахом спочатку у Харкові, а потім у Києві. Знаменною подією в житті молодого поета була його поїздка влітку 1903 року до Полтави на свято відкрит­тя пам'ятника зачинателю нової української літератури Івану Петровичу Котляревському. З захопленням слухав Олесь на святі схвильовану промову Михайла Коцюбинського, який перед багато­людними зборами полтавчан і гостей високо піднімав ім'я Котляревського, що «бере з-під сільської стріхи ' пісню народну» і переносить її в літературу. Вдумливе обличчя Коцюбинського, яке світилось любов'ю до лю­дей, теплий, проникливий погляд його темних очей гли­боко запали у душу молодого поета. Зустрів Олесь у Полтаві ще багатьох інших відомих письменників: Панаса Мирного, Лесю Українку, Воло­димира Короленка, Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, Василя Стефаника. Устами кращих своїх представників, які виступали на відкритті пам'ятника, український народ стверджу­вав, що він живий, що ні російський царизм, ні австро-угорські магнати, ні румунські бояри не вбили його ду­ші, його мови, його культури. На цьому святі Олесь, як ніколи, відчув себе сином великого народу, що бореться за своє соціальне і націо­нальне визволення. І зазвучали струни душі молодого поета. Зазвучали ніжно, часом сумовито, але все ж таки життєствердно. Народжувався новий поетичний талант. Настроювало його на героїчний лад саме життя. Адже це був переддень революції 1905—1907 років, коли по всій Росії звучало горківське «Пусть сильнеє грянет буря», а слідом за ним «Хай гине цар» Лесі Українки. Перша збірка поезій О. Олеся вийшла в світ у 1907 році в Петербурзі під назвою «З журбою радість обня­лась». Від неї повіяло молодою свіжістю, юнацькою щи­рістю і безпосередністю. Повіяло здоровими настроями молодої душі, що прагне світла й боротьби за оновлен­ня рідного краю, людського життя. На 1905-1907 роки припадає розквіт таланту по­ета. Під впливом загального революційного піднесення, що охопило всю країну, він написав немало таланови­тих поезій, в яких звучав пристрасний заклик до боро­тьби за волю всіх трудящих. В кращих творах, що ввійшли до збірки «З журбою радість обнялась», Олесь відтворив подих революції 1905 року, щире захоплення революційними подіями, в яких бачив світанок нового життя пригноблених цариз­мом народів. І все-таки поет не став послідовним співцем револю­ції. Бувши далеким від марксистських поглядів на роз­виток суспільства, Олесь не задумувався над складністю шляхів соціальної боротьби, чітко не бачив рушійних сил революції, її кінцевої мети. Революція для нього — це загальна боротьба за волю, це «диво», коли «вільні й рівні стануть люди і здійснять мрії всі ураз». Зосередившись з 1907 р. на літературній роботі, О. Олесь за десять років (1907-1917 рр.) видав п'ять поетичних збірок. Чотири з них назв не мали, лише по­рядкові номери. Найбільше талановитих творів, що ви­ражали думи, почуття, настрої простих людей, зустріча­ємо в перших двох збірках. У наступних трьох перева­жають настрої, суму і втоми. На межі XIX і XX століття українська література розвивалася в складних історичних умовах. Особливо важко довелося українській літературі в останнє деся­тиліття перед Жовтневою революцією, коли не стало Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Івана Франка. В цей час виникає безліч літературних течій, пред­ставники яких часто за модними лозунгами «чистого мистецтва» приховували свої вузькі класові інтереси, виступали проти передових традицій української та ро­сійської революційно-демократичної літератури, сіяли ворожнечу між народами. В таких умовах письменники, що не мали чіткої політичної програми, хитались у своїх поглядах, у своїй творчій діяльності. Олександр Олесь не зв'язав себе ідейно й організа­ційно з загальноросійським визвольним рухом, яким ке­рувала партія більшовиків. У нього при всьому його ве­ликому поетичному хисті не було тієї широти й непо­хитності демократичних поглядів, широти ідейно-есте­тичного зближення з іншими народами, як це мало міс­це в Шевченка, Франка, Грабовського, Коцюбинського, Лесі Українки. Адже основними джерелами натхнення письменників-революціонерів були не тільки історія, життя, народна творчість рідного народу, але й визвольна боротьба інших народів царської Росії, трудящих всього світу проти соціального і національно­го рабства. Ця звуженість ідейно-естетичних обріїв поета, неви­робленість в нього громадського світогляду збіднювали великий ліричний талант Олеся. У роки реакції це привело його в оточення українських декадентів, а зго­дом спричинилося до того, що він не сприйняв Жовт­невої революції, не зрозумів її всесвітньо-історичного значення. У 1919 р. поет покинув свою батьківщину і опинив­ся у таборі націоналістичної еміграції. 25 років прожив він за межами України у важкій тузі за рідним краєм. З 1923 року до останнього дня свого життя (22 липня 1944 р.) жив він у Чехословаччині. В еміграції писав О. Олесь поезії туги і жалю за втраченою батьківщиною, писав казки, а також сати­ричні твори, в яких висміював націоналістичну емігрант­ську верхівку. Останні роки поет жив у самотині, в бідноті. В ньо­го навіть не було коштів на лікування. Життєвий і творчий шлях О. Олеся був складний, нерівний, навіть трагічний. Та серцем своїм, поривання­ми він прагнув бути з рідним народом. У кращих своїх творах Олександр Олесь виступив як дуже обдарований поет-лірик з виразним індивіду­альним стилем. Є в поета прекрасні вірші про револю­цію 1905 року, чудові пейзажні поезії, своєрідна і щира любовна лірика. Є драматичні етюди, талановиті сати­ричні твори та майстерно написані казки і вірші для дітей. Самобутність поетичного таланту Олеся відчула пе­редова українська інтелігенція вже з появою його пер­ших творів. Іван Франко в рецензії на збірку «З журбою радість обнялась» писав: «Весною дише від сих віршів. Висту­пає молода сила, в якій уже тепер можна повітати май­стра віршової форми і легких граціозних пісень. Майже кожний віршик так і проситься під ноти, має в собі ме­лодію». Своє ставлення до життя і боротьби народу, своє громадське обличчя поет розкриває насамперед в своїй громадянській ліриці, в тих поезіях, що виражали дум­ки, настрої і прагнення передових людей того часу, всього народу. На відміну від тих поетів, що шукали «чистої краси», відвертались од життя і боротьби народу, Олесь у сво­їй першій збірці приділяє багато уваги громадянським мотивам. Цими мотивами в більшій чи меншій мірі пройнята і його інтимна та пейзажна лірика. На багатьох кращих його поезіях відчувається по­дих Шевченківської музи, відчувається дух революцій­ної романтики Максима Горького, Лесі Українки, Ми­хайла Коцюбинського, які утверджували в своїх творах високі ідеали боротьби за щастя людини, кидали виклик міщанському болоту, де задихалася й гинула велика мрія про справжнє людське щастя. Уже в багатьох ранніх поезіях Олеся, датованих 1903-1905 роками, звучить протест проти сірої буден­щини, проти світу міщанства. В алегоричних образах Орла, Лебедя, Сокола, Іскри, що линуть до світла, у високості, поет утверджує пориви до мрії, до справж­нього життя. Він з болем говорить про тих, що гинуть на дорозі до щастя, але щиро захоплюється не­зламністю їх духу. В поезіях «Іскра», «Лебединій зграї», «В болоті жа­би рай знайшли», «На високій скелі ранньою добою» та ін. Олесь співає пісню «безумству хоробрих», прово­дить ту ідею, яку ствердила Леся Українка в одному із своїх оповідань, де змальовано метелика, що згорів, по­летівши до світла, і кажана, що дрімав, заживо гнив у темноті, страхаючись вогню. З наближенням революції символічні образи в пое­зії Олеся стають все більш зрозумілими і доступними, набирають чіткішого громадянського змісту. У вірші «Ой не сійтесь, сніги» поет звертається до явищ природи. Але кожен читач без труднощів розуміє, що тут йдеться в першу чергу про весну в житті народу. Революцію 1905-1907 років привітав поет з захоп­ленням, як весну у житті пригноблених народів царської Росії. Ця радість, віра в перемогу над темними силами царизму звучить у багатьох віршах, сповнених оптиміз­му, бадьорості, заклику до боротьби. Ліричний „герой цих віршів, пройнятий настроєм по­всталого народу, щиро радіє, бачачи, як вчорашні раби стають людьми, борцями за свої потоптані права. Поет сповнений віри, що в цій боротьбі порве кай­дани неволі і його рідний український народ. Цією ві­рою в духовні, в революційні сили українського народу сповнені зокрема поезії: «Сніг в гаю. », «Ой не квітни, весно. », «Я більше не плачу». Ці вірші своєю будовою нагадують народні пісні. Перші два рядки в строфі ос­півують явища природи, а останні два малюють карти­ну з реального життя людей. Цим художнім паралеліз­мом поет домагається емоційності твору, викликає в читача глибоке почуття любові до рідного народу. В період революції 1905-1907 років з-під пера Олександра Олеся вийшла низка віршів-закликів, які ви­ражали настрій, прагнення повсталого народу. Сила цих віршів в їх простоті, переконливості і великій, поетичній наснаженості. Вони хвилюють, бо сповнені палкого по­чуття, гніву до гнобителів, віри в перемогу над ними. Не дивно, що такі вірші ставали революційними пісня­ми народу. Серед них в першу чергу слід назвати: «Міц­но і солодко, кров'ю упившись. » та «Ми не кинемо зброї своєї». В них автор майстерно поєднує заклик до боротьби, що повторюється як рефрен у кожній стро­фі, з конкретними картинами народного горя, якими умо­тивовується цей заклик. Остання строфа цього вірша стверджує, що настав час всенародної відкритої боротьби з ворогом: Як гімн революційної боротьби, звучить вірш «Ми не кинемо зброї своєї». Написаний він розміром «Мар­сельєзи», та й по духу близький до цієї знаменитої ре­волюційної пісні. З багатьох поезій Олеся періоду першої російської революції віє журбою, смутком. Та це не розпач, не безнадія, не стогони, що розслаблювали читача. Біль­шість таких творів сповнені пекучого болю по жертвах революції. Кого не схвилює ніжним ліризмом поезія «Айстри», яку Микола Лисенко поклав на музику?

Розцвіли чудо­ві айстри опівночі в надії на світлий рожевий ранок, на теплі весняні дні. Майбутнє здавалось їм ясною казкою. Та не судилось здійснитись їхнім маренням. Замість сонця, тепла їх зустріли холодні осінні дощі та вітри. Оспівуючи трагічну долю айстр, поет думає про тих, хто мріяв про ранок нового життя, хто поривався до світла правди і волі, але передчасно загинув, не доче­кавшись здійснення своїх мрій. Як реквієм героям, що полягли за народну справу, звучить поезія «Жалібна пісня». Перша її частина пе­редає почуття всенародної скорботи по тих, що «як ле­ви, боролись за народ, за правду народного діла». Дру­га частина поезії переростає в клятву помсти за священну кров кращих синів народу. Не втрачає Олесь віри в торжество революційних ідеалів і в той час, коли царизм мобілізував усі сили на придушення революції. Він пише поезії великої ви­кривальної художньої сили, в яких таврує криваві зло­чини царизму. Через символічні образи вампірів, шакалів, вовків, сов і т. п. поет переконливо розкриває хижацьку суть реакції і закликає не втрачати віри в перемогу над ци­ми темними силами: Викликає захоплення вірш «Три менти». В ньому вражає майстерність побудови й художніх засобів,, їх відповідність задуму поета. В трьох строфах вірша зо­бражено наростання боротьби народу проти царизму. Перша строфа вказує на час страшної реакції, коли її чорні сили сіяли страх і покору. Звуковий склад першої строфи (алітерації звуків) досконало передає гнітючий настрій в країні. В другій строфі йде мова про наростання таємної, підпільної боротьби. Порівняно з першою, в цій строфі змінені лише окремі слова, на які падає основний наго­лос. Вампіри упились народною кров'ю, і треба готува­тись до розправи з ними. Третя строфа — це заклик до всенародного повстан­ня проти царизму. Прийшов час всім стати грудьми проти хижого ворога. В цій строфі гримлять не тільки окремі рядки, слова, але й звуки, передаючи силу й не­поборність народного духу. З великою викривальною силою затаврував поет криваві чорносотенні погроми царизму у вірші «Над трупами». Перед нами картина надзвичайного трагізму. Вбита невимовним горем мати-єврейка стоїть над тіла­ми закатованих чоловіка і сина-немовляти. Стоїть і звертається з питаннями то до мертвих, то до вбивць. У цих питаннях неймовірний жах і подив: за що вбито мужа-лікаря, що робив людям тільки добро; за що вби­то її маленького сина, який вимовляв лише одне слово «мама»?!

Цей вірш, що містить у собі акт обвинувачення ца­ризмові разом з тим говорить про людяність та інтер­націоналізм його автора, про те, що Олеся до глибини душі вражали кривди не тільки рідного народу, а й ін­ших поневолених народів. Інколи поет впадає в розпач, в протиріччя, заперечує те, що проголошував учора. Вірші з таким настроєм, з таким моралізуванням народжувались у хвилини важ­кої втоми поета. Основною ж причиною таких коливань у думках і настроях було те, що поетові бракувало чіт­кого уявлення про конкретні шляхи соціальної визволь­ної боротьби. І все ж таки визначальними в його поезії 1905-1907 років є настрої боротьби і волі, щирий по­клик до бою за соціальну і національну свободу народів царської Росії, віра в світлий день нового життя. Олександр Олесь створив чимало талановитих пое­зій, в яких звучить гнів проти тих, хто топтав національ­ні права українського народу, проти панства і прислуж­ницької інтелігенції, що ради наживи, кар'єри і вигоди відрікались од свого народу, його мови, культури. Одним із кращих патріотичних віршів Олеся є вірш «О слово рідне!

орле скутий!» (1907 р.). В ньому він з глибокою ніжністю передав свою любов до рідного сло­ва, в якому відбились вікова історія України, краса і ніжність природи, духовне багатство рідного народу. Перегукуючись з Лесею Українкою, поет прагне, щоб рідне слово стало його мечем і сонцем у боротьбі за визволення рідного краю. В ряді своїх поезій Олесь підносить тему стосунків інтелігенції з народом. В них чути відгуки славнозвіс­ного «Посланія» Т. Г. Шевченка. Поет "картає відступ­ників од рідного народу. Слово поета набирає інколи іронічного й саркастич­ного звучання, як в поезії «О, правда! Мій народ сміш­ний безкрає. », де Олесь із гнівом говорить. Гнівно затаврував поет гнобительську національну політику російського царизму в_ таких віршах, як: «Хто ви?

Хто ви?

з нагаями. », «Щоденно ворони летять. », «Везли їх, зранених в борні з солдатами. » та ін. Бадьорі й радісні тони звучали в поезії Олеся у дні Лютневої революції 1917 року, яку він зустрічав як на­ближення волі народу. Поет серцем відчував ту силу, яка відкривала новий семафор в історії людства. Тією силою був народ-трудівник. Краса рідного краю живила талант Олеся, виклика­ла в нього творче натхнення та найніжніші інтимні по­чуття. Широкі слобожанські степи, квітучі поля і гаї, Чорне море в години спокою і хвилювання, похмурі Кримські гори та зелені Карпати, природа України в різні пори року — це далеко не повний перелік розмаї­тості образного наповнення в пейзажній ліриці Олеся. Поезія Олеся захоплює нас прозорістю пейзажного малюнка, в якому все сповнено чарівності, краси при­роди, повнокровного життя. Гармонією зорових та слухових вражень поет май­стерно відтворює той радісний момент в природі, що на­стає після грози, коли все дише свіжістю, сонячним теплом, щастям. Та все-таки останній рядок, ота чудова сумовита метафора — «А сльози ще тремтять на них» — оповиває цей радісний настрій якимось смутком, що йде від самого поета, в душі якого радість обнімається з журбою. Оце злиття радості й смутку є характерною особливістю пейзажної лірики Олеся. В Олеся нема чистого любування пейзажем, що бу­ло притаманне поетам-декадентам. Пейзаж у нього май­же завжди злитий з життям людини, яка в природі чер­пає душевну свіжість, наснагу і енергію для боротьби («На гори високі, на срібло снігів!»). Пейзажні малюн­ки часто контрастують у нього із світом міщанства («Ходім відсіль, де радощів немає»). Окремі пейзажні образи в ліриці Олеся сповнені гли­биною народної поетики, що знаходить свій вираз і в змісті, і у пісенній формі вірша. Кого не схвилює поезія «Не беріть із зеленого лугу верби», яку композитор Я. Степовий поклав на музику!

її алегорія приступна кожному, хто любить свій край, свою батьківщину. Поет полюбляє форму задушевної розмови лірично­го героя з природою («О, сарнонько, приходь. », «Ой, чого ти, тополенько. », «Пташко!

Будь рада теплу і вес­ні» та ін.), що надає його поезіям щирості, безпосеред­ності, єднає їх з народними піснями. Не випадково деякі поезії Олеся стали народними піснями, бо вони і змістом, і формою виражають добро­зичливе, сповнене ніжності і турботи ставлення народу до природи. Такими є, наприклад, «Веснянка» з драма­тичної поеми «Над Дніпром», «Роси, роси, дощику, ярину» та ін. Олександр Олесь дуже любив море. Він оспівав його суворість і ніжність в циклі поезій «З кримських обра­зів», що ввійшов у збірку «З журбою радість обнялась». Море вабить поета як символ нескореності, воно викли­кає в нього думки про рідний край, про боротьбу за волю народу. Біля моря намагається він знайти спокій, втішити душевні болі. На окремих поезіях цього циклу відчутно вплив «Кримських відгуків» Лесі Українки, написаних в 1897—1898 роках. Є в Олеся цикл ліричних віршів «Щороку», написа­ний у 1910 році. Це данина любові поета до рідної при­роди. Наче захоплююча казка про царівну-зиму звучить заспів: «Снігу, ой снігу якого!». Весь заспів — це низка гармонійно поєднаних розгорнутих порівнянь, що роз­кривають красу зими. В дусі кращих зразків народної творчості звучить, наприклад, таке порівняння: Зовсім іншого настрою сповнений вірш «В небі жай­воронки в'ються», що по праву вважається шедевром пейзажної лірики. Це чудова картинка ранньої весни. Радісний весняний настрій, музику весни, оновлення при­роди поет передає піснею жайворонків. Добір звуків і слів у вірші повністю відтворюють цей настрій. Нагро­мадження голосних та дзвінких приголосних звуків, роз­мір чотиристопного ямба передають металево-струнне звучання жайворонкового співу. Образ осені особливо вдало передано у вірші «Ви­шиває осінь на канві зеленій!». Є в циклі «Щороку», як і взагалі в пейзажній ліриці Олеся різних періодів, чи­мало поезій, пройнятих настроєм суму і втоми, проте більшість поезій про природу, вміщених у перші його збірки, сповнені бадьорого настрою, будять думку і по­чуття, кличуть до життя і боротьби за людське щастя. Є в Олеся багато прекрасних віршів про ніжну, чисту і вірну людську любов. Такі вірші духовно збага­чують читача, розкривають йому красу й глибину інтим­ного світу людини. Хоч сумом оповиті ці рядки, але в них — щирість і ніжність. Не випадково так перегукуються вони з вір­шами Володимира Сосюри, на якого мала певний вплив поезія Олеся. Поетична творчість Олеся в еміграції — це стогін змученої за батьківщиною душі поета. На це вказують і назви його окремих збірок «Чужиною», «Кому повім печаль мою». Опинившись в оточенні людців, ворожих Радянській Україні, серед буржуазно-націоналістичних запроданців, поет часто звертається, як до цілющого джерела, до вражень дитинства. Вони в'язали його з рідним краєм на чужині, вони живили його душу, його талант в хви­лини розпачу і безнадії. В багатьох печальних віршах відчувається велика любов поета до рідної землі, гірке каяття за розлуку з нею, глибина трагедії його життя: В еміграції поет пише і сатиричні твори: збірку «Пе­резва» (1921 р.) та драматичну поему «Вилітали орли» (1936 р.), в яких висміює верховодів націоналістичної еміграції, що, мов пацюки, гризлися між собою за міні­стерські портфелі, за теплі місця й прибутки. Тип тако­го діяча — зрадника і пристосованця — вдало охаракте­ризував Олесь в одному із сатиричних віршів цього пе­ріоду. Прагнучи хоч якось віддалитися від тяжкого для нього оточення, Олесь у цей період часто звертається до далекого історичного минулого, поетично переспівує на­родні перекази, легенди, казки. Особливо багато пише він казок для дітей. У цій книжці вміщено дві кращі з них. У віршованій п'єсі-казці «Злидні» розповідається про життя бідного і багатого братів, про те, як ненажерли­вість, гонитва за багатством вбивають у людині все людське. Казка «Микита Кожум'яка» — поетичний пере­спів відомої легенди про силака, який убив страшного змія, що чинив багато горя й страждань руській землі. В легенді підкреслено, що не князі і бояри, а люди з народу, сам народ був тією силою, що рятувала рідну землю від усіякимих небезпек. Казки Олеся приваблюють читача не тільки своїми захоплюючими сюжетами, але й високою художністю та поетичністю. Кращі поетичні твори Олександра Олеся чарують чи­тача щирістю та романтичною схвильованістю почуттів, простотою і ясністю вислову, легкістю й музичністю вір­ша. Ці риси його лірики випливають з багатства і гли­бин пісенної народної творчості, на яку спирався пое­тичний талант Олеся. Про музичність і наспівність лірики Олеся красно­мовно свідчить той факт, що його поезії клали на музи­ку понад тридцять композиторів. Символічні образи у віршах Олеся 1905-1907 років доступні, зрозумілі, сповнені революційної романтики, що єднає їх з поезією М. Горького і Лесі Українки. Слід вказати і на жанрове багатство лірики поета. Є в його творчості громадянська поезія, масова пісня, романсова лірика. Є пейзажні вірші, поезії туги і жалю, є вірші-роздуми та вірші з філософським забарвленням. Своїми кращими рисами лірика Олеся мала значний вплив на дожовтневу українську поезію. Вірші Олеся ще до Жовтневої революції перекладались на російську, білоруську, грузинську і чеську мови. Інтимна і лірика олеся пейзажна. Поєднання громадських та інтимних моментів у ліриці О. Олеся (“Чари ночі”, “З журбою радість обнялась… “) (1 варіант) Інтимна лірика O. Олеся – дивовижна казка про кохання, найвищу красу людської душі. Водночас у віршах поета, який завжди був проти замикання у сфері дрібних приватних інтересів, звучав, за словами П. Волинського, “досить потужний струмінь громадських мотивів, які… перепліталися з інтимною, пейзажною лірикою”. Можна говорити про поєднання громадянських й інтимних мотивів у ліриці О. Олеся, основними темами якої були кохання, природа, бурхливі соціальні події, настрої після поразки першої революції, вболівання за народ, надії на його. Восьмирядкова мініатюра “З журбою радість обнялась… ” (1906), що дала назву книжці, є концептуальною. Саме ця мініатюра презентувала особливість творчої манери молодого поета – уміння фіксувати найтонші нюанси сердечних реакцій ліричного героя на внутрішні й зовнішні чинники. У ній злито філософію життя, в якому співіснують і змінюються протилежні стани, представлено емоційну наповненість буття ліричного “я”, в якому іноді зближені крайні полюси (“В сльозах, як в жемчугах, мій сміх”). У “моментальній фотографії” Вже тут присутні центральні в поетичному світі Олеся контрастні мотиви сміху й сліз, журби й радості, ранку й ночі. В інших текстах повніше оформиться ще одна антитеза: неволя – боротьба. Гостре відчуття контрастів у житті й природі є домінантним не тільки в першій збірці поета, айв усій його творчості. Цікаво, що й сам лірик усвідомлював власне новаторство. В одному з листів до дружини він запитував: “Де ж в українській мові готові форми, готові категорії для висловлювання всіх переживань душі і розуму? їх нема і мені довелось їх створювати”. Мало кому з українських поетів-ліриків вдавалося з такою граничною щирістю й проникливістю висловити інтимні почуття. Одним з чудових свідчень тому є поезія “Чари ночі” (1904), що під рукою талановитого композитора Миколи Лисенка стала улюбленою народною піснею (“Сміються, плачуть солов’ї… “). Рядки цієї поезії сповнені живими людськими почуттями, емоційною зворушливістю, пісенною мелодійністю. Вона сприймається як гімн юності, коханню, як уславлення органічної єдності життя людини і природи. Прикметною рисою при цьому є відносна простота вираження поетового світовідчування. Настановою О. Олеся було – залишити “на мент єдиний” “свій сум, думки і горе” та опоетизувати “мову” квітів, зірок, місяця, чарів ночі, вилити на папір їх сокровенну тайну. Святковий бенкет весни, коли ” уся земля тремтить в палких обіймах ночі, лист квітці рвійно шелестить, траві струмок воркоче”, відтінює “летючу мить життя” людини, нагадує, що життя тільки “єдина мить”. Проїв не слід сприймати ці рядки як заклик будь-що вирвати свою частку життєвих насолод. “Чари ночі” радше є продовженням прекрасної елегії Л. Глібова “Журба”: оскільки “знов молодість не буде”, то чи варто марно сумувати, та ще й посеред радісного свята ” квіток, кохання, снів і млості”? Печалить поета скороминущість людського життя на тлі вічної краси та гармонії Всесвіту: Поезія “Чари ночі” – приємно-болісний щем, прекрасне і чисте поривання юнацької душі до життєвих радощів, до дивовижного світу в собі і не менш дивовижного світу навколо. Звідси й заклик забути хоч на якийсь момент “сум, думки і горе”, влити струмінь власної душі в буйне, “шумляче море” життя природи. Поет напрочуд точно вловлює ритми та мелодії гаїв і полів, музикою дихає у нього кожен образ. Мінливість настрою ліричного героя, мотиви глибоких душевних борінь, контрасти життя, для яких поет знайшов блискуче-точну формулу. “З журбою радість обнялась”, притаманні більшості поезій Олеся. Збірка відбила “вище розуміння мистецтва” й “вищу любов до народу”, задушевність лірики молодого поета-ідеаліста, мінливість настроїв його ліричного героя, співучих швидкозмінному життю,. Єфремов наголошував, що своїми віршами “Олесь ще раз наочно показав, що громадянські мотиви анітрохи не зв’язують крил і не заважають справжньому поетові, не підборкують його творчого натхнення “. Українські шкільні твори: “З журбою радість обнялась… ” (поезія Олександра Олеся) “З журбою радість обнялась… “ (поезія Олександра Олеся) Хтось ударив без жалю по серці моїм, – І забилося серце в вогні золотім… І посипались іскри. З журбою радість обнялась. Учнівський твір за творчістю О. Олеся І ось знову, як колись, звучить мелодія пісні “Сміються, плачуть солов’ї…” Але цього разу для мене не буде таємницею те, що слова цієї пісні належать. Аналіз вірша Олександра Олеся “Чари ночі” Літературний рід : лірика. Жанр : романс (він став популярною народною піснею). Вид лірики : інтимна (любовна). Провідний мотив : захоплення красою життя й красою. Пишемо твір: “З журбою радість обнялась…” за творчістю Олександра Олеся Пригадаймо, як радіє сонце навесні, як прокидаються квіти зі сну, як “дихають тихо акації ніжні”, як “сміються, плачуть солов’ї”, – і розкривається перед нами чудовий. “З журбою радість обнялась” (За творчістю Олександра Олеся) Олександр Олесь – природжений поет, який вибудував власний світ слова й почувань. Час довів, що цей світ, в якому “з журбою радість обнялась”, не чужий. З журбою радість обнялась… – ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ Скорочено Сміються, плачуть солов’ї І б’ють піснями в груди: “Цілуй, цілуй, цілуй її, – Знов молодість не буде! Ти не дивись, що буде там, Чи забуття. Олександр Олесь – Чари ночі (АНАЛІЗ) Аналіз твору Олександр Олесь “Чари ночі” Літературний рід : лірика. Провідний мотив. Олександр Олесь – Чари ночі (Характеристика твору) Характеристика твору Олександр Олесь “Чари ночі” Літературний рід : лірика. Мотиви лірики “З журбою радість обнялась” Пророчою Виявилась муза Олександра Олеся: “З журбою радість обнялась…”. Назвою першої збірки поезій вона провістила драматичну долю і його творчої спадщини, і його особистого життя. Аналіз “Чари ночі” Літературний рід: лірика. Жанр: романс (він став популярною народною піснею). Вид лірики: інтимна (любовна). Провідний мотив: захоплення красою життя й красою кохання. Віршовий розмір: ямб. ЧАРИ НОЧІ – ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ 10 клас ЛІТЕРАТУРА НАПРИКІНЦІ XVIII – НА ПОЧАТКУ XIX ст. ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ ЧАРИ НОЧІ Сміються, плачуть солов’ї І б’ють піснями в груди: “Цілуй, цілуй, цілуй. Олесь Олександр Чари ночі Бібліотека школяра. Поезія. –.: Наукова думка, 1998. Сміються, плачуть солов’ї І б’ють піснями в груди: “Цілуй, цілуй, цілуй її, – Знов молодість не буде. Скорочено ЧАРИ НОЧІ – ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ Сміються, плачуть солов’ї І б’ють піснями в груди: “Цілуй, цілуй, цілуй її, – Знов молодість не буде! Аналіз “Чари ночі” Олександр Олесь ” Чари ночі ” аналіз твору – тема, ідея, жанр, сюжет, композиція та інші питання розкриті в цій статті. ПАСПОРТ ТВОРУ Рід літератури “Чари ночі”. Критика “Чари ночі” Олександр Олесь Олександр Олесь – один з найталановитіших співців кохання, пристрасті, радості від земної любові закоханої людини. Його вірш ” Чари ночі ” став однією з найулюбленіших. Скорочено “Чари ночі” Олеся Смiються, плачуть солов’ї I б’ють пiснями в груди: Цiлуй, цiлуй, цiлуй її, – Знов молодiсть не буде!

Твір З жуpбою pадість обнялась…(за твоpчістю Олександpа Олеся) З жуpбою pадість обнялась…(за твоpчістю Олександpа Олеся) Відpадно, що поpуч з іншими пpізвищами митців pідної культуpи, котpі останнім часом знову займають гідне місце у скаpбниці. “З жуpбою pадість обнялась…” (за твоpчістю Олександpа Олеся) Неповторність творчості цього поета критика помітила одразу. Іван Франко високо оцінив самобутність таланту Олеся і захоплено привітав його першу збірку, хоча й іронізував над тим. Журба і радість Олександра Олеся Злилися воєдино громадські й творчі інтереси Олександра Олеся, були нероздільними завжди. Уже його перша збірка “З журбою радість обнялась” виявила ліричний талант автора. Сердечністю і. Відповіді до теми: “Творчий шлях Олександра Олеся. Неоромантизм” 1. Із чого починалося творче життя О. Олеся?

Першою його поетичною збіркою була “З журбою радість обнялась…” У ній відобразилися ідеалістичні погляди молодого поета, які. Поєднання фольклору й поетики модернізму у творах Федеріко Гарсіа Лорка (1 варіант) Одним із найбільш яскравих європейських поетів є іспанський модерніст Федеріко Гарсіа Лорка. Оригінальність його творчого світу полягає насамперед у тому, що він звертався до народнопісенних. Глибокий ліризм поезії Олександра Олеся Глибокий ліризм поезії Олександра Олеся. Творчість Олександра Олеся – автора 11 збірок витонченої лірики – тривалий час була недоступною читачам України. Його ім’я було популярним. Жанрова і тематична розмаїтість лірики Олександра Олеся Олександр Олесь – один із найталановитіших поетів початку XX століття, уже перша збірка якого засвідчила, що “Україна,- за словами М. Грушевського,- дістала поета-лірика, котрого виглядала. “… Я козак – з вільним духом, з ніжним серцем, з іскрами в очах… ” Огляд творчості О. Олеся І. Новаторські моменти О. Олеся. (Творча спадщина Олеся досить велика, якщо врахувати, що більшу частину її становить поезія – дев’ять книг. Звертався митець і до. Вірність і кохання в інтимній ліриці. Сосюри і М. Рильського – ІІІ варіант 10 клас ТВОРИ З УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ВОЛОДИМИР СОСЮРА Рильського III варіант Леонід Леонов якось сказав. Місце і значення творчості Олеся Гончара в сучасній українській літературі (3 варіант) Славний і справжній прозаїк Олесь Гончар… Михайло Шолохов Говорять, що коли народжується людина, на небі з’являється зірка. У когось ця зірка маленька, у когось –. Поетичний доробок Олександра Олеся Поетичний доробок Олександра Олеся займає в історії укр. літ. особливе місце. Він прийшов в літературу, коли ще жили і творили Іван Франко, Леся Українка і. Тема батьківщини в ліриці. Малишка (ІII варіант) Україно моя, мені в світі нічого не треба, Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти. Андрій Малишко Ім’я Андрія Малишка по праву занесено. Підтримайте або спростуйте думку: “Роби радість іншим! І ти побачиш, що радість радує” (К. Фішер) Я повністю згодна з твердженням. Фішера: “Роби радість іншим!

І ти побачиш, що радість радує”. І далі спробую пояснити, що саме дає мені підстави. Поєднання громадських та інтимних моментів у ліриці О.Олеся ("Чари ночі", "З журбою радість обнялась. ") (1 варіант) Шкільний твір. Інтимна лірика O.Олеся — дивовижна казка про кохання, найвищу красу людської душі. Водночас у віршах поета, який завжди був проти замикання у сфері дрібних приватних інтересів, звучав, за словами П. Волинського, "досить потужний струмінь громадських мотивів, які. перепліталися з інтимною, пейзажною лірикою". Можна говорити про поєднання громадянських й інтимних мотивів у ліриці О. Олеся, основними темами якої були кохання, природа, бурхливі соціальні події, настрої після поразки першої революції, вболівання за народ, надії на його пробудження, журба і розпач, вибухи радості й закоханості у дні Лютневої революції. Восьмирядкова мініатюра "З журбою радість обнялась. " (1906), що дала назву книжці, є концептуальною. Саме ця мініатюра презентувала особливість творчої манери молодого поета — уміння фіксувати найтонші нюанси сердечних реакцій ліричного героя на внутрішні й зовнішні чинники. У ній злито філософію життя, в якому співіснують і змінюються протилежні стани, представлено емоційну наповненість буття ліричного "я", в якому іноді зближені крайні полюси ("В сльозах, як в жемчугах, мій сміх"). У "моментальній фотографії" душі майстерно розкрито психологічний тиск контрастних відчуттів на самоусвідомлення ліричного персонажа: Вже тут присутні центральні в поетичному світі Олеся контрастні мотиви сміху й сліз, журби й радості, ранку й ночі. В інших текстах повніше оформиться ще одна антитеза: неволя — боротьба. Гостре відчуття контрастів у житті й природі є домінантним не тільки в першій збірці поета, айв усій його творчості. Цікаво, що й сам лірик усвідомлював власне новаторство. В одному з листів до дружини він запитував: "Де ж в українській мові готові форми, готові категорії для висловлювання всіх переживань душі і розуму? їх нема і мені довелось їх створювати". Мало кому з українських поетів-ліриків вдавалося з такою граничною щирістю й проникливістю висловити інтимні почуття. Одним з чудових свідчень тому є поезія "Чари ночі" (1904), що під рукою талановитого композитора Миколи Лисенка стала улюбленою народною піснею ("Сміються, плачуть солов'ї. "). Рядки цієї поезії сповнені живими людськими почуттями, емоційною зворушливістю, пісенною мелодійністю. Вона сприймається як гімн юності, коханню, як уславлення органічної єдності життя людини і природи. Прикметною рисою при цьому є відносна простота вираження поетового світовідчування. Настановою О. Олеся було — залишити "на мент єдиний" "свій сум, думки і горе" та опоетизувати "мову" квітів, зірок, місяця, чарів ночі, вилити на папір їх сокровенну тайну. Святковий бенкет весни, коли " уся земля тремтить в палких обіймах ночі, лист квітці рвійно шелестить, траві струмок воркоче", відтінює "летючу мить життя" людини, нагадує, що життя тільки "єдина мить". Проїв не слід сприймати ці рядки як заклик будь-що вирвати свою частку життєвих насолод. "Чари ночі" радше є продовженням прекрасної елегії Л. Глібова "Журба": оскільки "знов молодість не буде", то чи варто марно сумувати, та ще й посеред радісного свята " квіток, кохання, снів і млості"? Печалить поета скороминущість людського життя на тлі вічної краси та гармонії Всесвіту: Це вибух емоцій незвичайної сили, що народились у душі ліричного героя полум'ям кохання. кричить він. І віриш йому, і мимоволі поділяєш його радість, і відчуваєш, що Всесвіт усміхається вже й тобі. Поезія "Чари ночі" — приємно-болісний щем, прекрасне і чисте поривання юнацької душі до життєвих радощів, до дивовижного світу в собі і не менш дивовижного світу навколо. Звідси й заклик забути хоч на якийсь момент "сум, думки і горе", влити струмінь власної душі в буйне, "шумляче море" життя природи. Поет напрочуд точно вловлює ритми та мелодії гаїв і полів, музикою дихає у нього кожен образ. Це голос самої української землі, розкішної й лагідної. Мінливість настрою ліричного героя, мотиви глибоких душевних борінь, контрасти життя, для яких поет знайшов блискуче-точну формулу. "З журбою радість обнялась", притаманні більшості поезій Олеся. Збірка відбила "вище розуміння мистецтва" й "вищу любов до народу", задушевність лірики молодого поета-ідеаліста, мінливість настроїв його ліричного героя, співучих швидкозмінному життю,. Єфремов наголошував, що своїми віршами "Олесь ще раз наочно показав, що громадянські мотиви анітрохи не зв'язують крил і не заважають справжньому поетові, не підборкують його творчого натхнення ". Лірика Олександра Олеся. "Нема ніякого сумніву, що поезія Олександра Олеся позначилася сильними своїми сторонами на розвитку української літератури, отже й радянської української літератури. Зі смутком визнаючи його вільні і невільні провини, хибні його кроки, в яких сам він гірко каявся, шкодуючи, що така дужа творча індивідуальність не дістала повного свого розвитку. " Складний життєвий шлях випав на долю Олександра Олеся (справжнє прізвище – Кандиба). Народився він. Крига (Білопілля) на Сумщині, закінчив Харківський ветеринарний інститут, працював у Харкові та Києві (1909–1919). У 1907р. у Петербурзі вийшла перша книга Олеся – "З журбою радість обнялась", що принесла славу молодому поетові. В наступні роки з'являються нові збірки – "Поезії. Книга II" (1909), "Поезії. Книга III" (1911), "Драматичні етюди. Книга IV" (1914), "Поезії. Книга V" (1917). Не набувши чітких політичних орієнтирів, Олесь після Великої Жовтневої соціалістичної революції опиняється за кордоном (1919). Еміграція стала трагедією життя Олеся. Настрої пригніченості, нудьги і самотності наповнюють першу "закордонну" збірку віршів Олеся – "Чужиною" (Відень, 1919). "В вигнанні дні течуть, як сльози. " – такими словами розпочинається один з перших віршів книги. Невдовзі, у 1921р., виходить "Перезва" – збірка гостросатиричних віршових творів, що викривають життя, побут і політичні принципи емігрантської громади. Збірку (з'явилась у світ тільки перша частина її) поет видав під псевдонімом. Верховоди емігрантських кіл стали на перешкоді публікації нових віршів такого характеру. Почуття людини, позбавленої рідного дому, поглиблюються. В одному з віршів поет уявляє себе мертвим, але похованим в рідному краю, проте доля вигнанця гірша, ніж доля мерця. Проте поет так і не спромігся на остаточні висновки чи рішення. Гостро-емоційно сприймаючи удари долі, він ладен вбачати у них непоясниме наслання, прокляття. В останні десятиріччя життя Олесь усувається від будь-якої участі в заходах, здійснюваних українською еміграцією, послаблюється активність його поетичної творчості, він займається переважно інсценізацією народних казок, написанням лібретто для дитячих опер. Помер письменник у Празі 1944р. Творча спадщина Олеся досить велика якщо врахувати, що більшу частину її становить поезія – дев'ять книг (звертався Олесь і до драматичного жанру, створивши ряд драматичних поем та етюдів). В українську літературу Олесь входить як поет, що розширив тематичний, стильовий, настроєвий діапазони лірики, підніс виражальну силу українського художнього слова. Не будучи "модерністом" ні за організаційною приналежністю, ні по суті, Олесь вніс новаторські моменти в розвиток української поезії. Не вдаючись до будь-яких маніфестів, декларацій, він своєю творчістю наголосив на естетичній цінності поетичного твору, рішуче заперечив абстрактну декламаційність, хоч би якими завданнями вона надихалась. Загалом не нова на поетичні ідеї, віршові прийоми і навіть образи (взяті номенклатурне, самі по собі), поезія Олеся уже з виходом першої збірки завоювала прихильність знавців літератури і масового інтелігентного читача. У ній були представлені безпосередність і щирість поетичного вислову, глибокий внутрішній драматизм почуття, багатство мінливих відтінків настрою. Життя природи, кохання, перипетії громадської боротьби – основна тематика першої збірки, що надовго визначила й тематику творчого доробку поета. Надзвичайно вразливе, діткливе "я" ліричного героя Олеся однаково чутливо резонує на найменші перепади у стосунках з коханою, на зміни в настроях мас, на рух у рослинному й тваринному світі, атмосфері. Всеосяжність сфер поетового почуття відбита інколи в межах одного й того ж твору ("Цілий день ти нудилась в кімнаті своїй", "Погасло сонце ласки і тепла" та ін.). Легкий, майже невагомий перехід від одного зовнішнього явища до іншого, а від них – до стану власної душі притаманний багатьом творам Олеся ("Сніг в гаю. але весною", "Дві хмароньки пливли кудись", "В міщанській одіжі і в рідному вінку", "Зима. і пролісок блакитний!", "На гори високі, на срібло снігів" та ін.). Суб'єктивне враження і сприйняття покладено і в основу його громадянської лірики. Поет відобразив народне – і водночас власне – пробудження в роки революції ("Сонце на обрії, ранок встає", "Ти знову у мене окрилюєш мрії", "Я більше не плачу. "), оспівав червоний прапор боротьби ("Воля?! Сниться, може?", "1 Мая"). Однак у віршах Олеся не знайти концептуального осмислення революційної боротьби: йдеться, звичайно, не про декларативне висунення якихось віршових "програм" (такі поетичні форми органічно чужі для Олеся), а про широкий політичний світогляд. Він у поезії Олеся відсутній навіть там, де мова заходить про кінцеву мету революції, про поетове слово у ній. Тут багато непідробного пафосу, ліричної виразності, але не досить політичної конкретності. В образній системі Олеся наявні релікти народницької символіки, окремих народницьких мотивів (зокрема, з Надсона). Проте навіть ці штампи невпізнанне трансформуються у тонкому суб'єктивному почутті. Не подаючи політичної концепції, громадянська поезія Олеся цікава як суб'єктивний документ суспільної боротьби епохи. Дуже вразлива, можна сказати, тендітна душа ліричного героя хворобливо реагує на всі перипетії цієї боротьби. Героя повергають у розпач тимчасові поразки, розправи, репресії ("Хто ви, хто ви з нагаями. ", "Над трупами", "Капітану Шмідту", "Міцно і солодко, кров'ю упившись. "), йому дорога найменша надія на перемогу ("Сонце на обрії, ранок встає", "Вони – обідрані, розбуті"). Громадянські настрої й переживання поета у найрізноманітніші способи (метафоричні асоціації, алегоричні паралелі, композиційні зіставлення в межах твору, циклу, збірки віршів) перегукуються з образами природи, поєднуються з колізіями особистого, внутрішнього життя. На відміну від ліричного героя П. Грабовського герой лірики Олеся не є безпосереднім учасником боротьби (крім інших якостей, йому бракує твердості волі), але надзвичайно співчутливо й зацікавлено її відображає. В основі художнього світу Олеся, створюваного інтимною лірикою (та й лірикою громадянського характеру), лежить неоромантичне протиставлення дійсного життя, з одного боку, і мрій та сподівань героя – з другого. Неоромантичним є популярний у творах Олеся мотив дочасного чи вражаюче-короткочасного буяння ("Айстри", "Єсть дивні лілеї, що вранці родившись", "Єсть квіти такі, що ніколи не квітнуть" та ін.). Саме цей "єдиний раз" квітування гармонійно перенесено Олесем на любовну тематику: "Квітки любові розцвітають єдиний раз, єдиний раз". Поет воєдино зливає контрастні поняття: мовиться про біль, муки, кров, рани, і все це стає ще болючішим від того, що з них проростає "ніжність" і "жаль", що все це здійснюється в пошуках тієї "ніжності", відсутність якої скрушно переживається. У змалюванні любові Олесем немає різких, контрастних барв, що йдуть, як правило, від гостроти самоусвідомлення (лірика Франка, Лесі Українки, почасти й Маковея), але поза цим трактування любові в нього досить різноманітне: це й безнадійне кохання, і зовнішніми умовами спричинена недосяжність любові, і таємнича приреченість закоханих не мати одне одного, і нарешті, радісно-тріумфуюче проникнення любові в серце, що сповняє собою всю істоту і природу загалом. Природа в ліриці Олеся виступає не просто зовнішнім аналогом чи тлом переживань людини: поету притаманний своєрідний поетичний пантеїзм – розлиття почуттів (і взагалі особистості) в житті квітів, трав, сонячного проміння. Саме завдяки високому ступеневі нероз'єднаності емоцій людини й природи остання в поета мало конкретизована описово (переважають загальні назви – пташки, квіти – або ж назви, що встигли стати штампами–солов'ї, жайворонки, орли). Однак природа в поезії Олеся живе дуже виразним життям. За всієї недеталізованості описів поет тонко передає її порухи й настрої, відображення природи у нього переважно музичне, з очевидно відчутними ритмами. Кращими зразками пейзажної лірики Олеся є ряд віршів із циклу "Щороку" (третя книга), де змальовано річний круговорот природи. Привертають увагу інтонаційні засоби, якими передано рух. Ліричні твори Олеся, музикальні, часто "романсові" за формою, віддавна привертали увагу композиторів – М. Лисенка ("Сміються, плачуть солов'ї", "Айстри", "Гроза пройшла. зітхнули трави"),. Стеценка ("Сосна"), Я. Степового ("Не беріть із зеленого лугу верби"),. Людкевича ("Тайна") та ін. У драматичних творах Олеся ("По дорозі в Казку", "Трагедія серця", "Над Дніпром", "Ніч на полонині" тощо) ще виразніше, ніж у поезії, проявилась неоромантична концепція. Юнак, герой драматичного етюда "По дорозі в Казку", веде юрбу безвольних людей з темного лісу в напрямі сонячної країни. Він один здатен визначати дорогу по червоних маках, що виросли з крові його попередників. Розкривши груди, проламує він шлях юрбі, але за кілька кроків до мети на мить занепадає духом, піддається сумнівам щодо вірності напряму – і цього достатньо, щоб натовп розчарувався в обожнюваному героєві і повернув назад. Цей драматичний етюд, як і інші, має сюжетно-образну спільність з драматургією М. Метерлінка, Г. Гауптмана, Лесі Українки, Я. Райніса, з романтичними творами М. Горького. Відомий Олесь і як талановитий перекладач ("Пісня про Гайявату" Г. Лонгфелло, казки. Гауфа, ліричні твори поетів багатьох країн). Творчість Олеся – визначне явище в українській літературі перших двох десятиріч XX ст. М. Рильський писав: "Нема ніякого сумніву, що поезія Олександра Олеся позначилася сильними своїми сторонами на розвитку української літератури, отже й радянської української літератури. Зі смутком визнаючи його вільні і невільні провини, хибні його кроки, в яких сам він гірко каявся, шкодуючи, що така дужа творча індивідуальність не дістала повного свого розвитку, ми повинні, проте, сказати, що поет Олександр Олесь посідає певне місце в історії нашої культури і що все краще з його спадщини повинно стати набутком нашого радянського читача". Ольшанське кладовище в Празі. Тут, на православній ділянці, – могила Олександра Олеся. (Його справжнє ім'я і прізвище – Олександр Іванович Кандиба). Ранньою весною 1988 року я вклонився його світлій пам'яті. Новий дубовий хрест; прокинулися минулорічні і з'явилися нові, посаджені кілька днів тому, квіти. Тиша і чистота, спокій і сум. Поруч поховані інші наші земляки, яких доля закинула по революції до Праги. Не відомі ні мені, ні усім нам – доктор Микола Галаган, директор тутешньої української гімназії, професор Іван Кобизський. А неподалік – могили російських письменників Євгена Чирикова, Василя Немировича-Данченка, Аркадія Аверченка, матері письменника Володимира Набокова – Гелени Набокової. Деякі могили доглянуті, інші поволі зникають у безвісті. Як і долі тих, хто в них знайшов останній притулок далеко від рідної землі. Могила Олександра Олеся не занедбана – в Празі живе його син Олесь Кандиба, який опікується посмертною долею батька. Живуть там і наші земляки – Зіна Геник-Березовська і Богдан Зілинський, які обов'язково відведуть вас на могилу славетного поета. Пам'ятають і піклуються про поетичну спадщину нашого митця і чеські літературознавці Вацлав Жидліцький, Вячеслав Сато, Ілона Славікова, приїздять із Братіслави дослідники його творчості Мікулаш Неврлі і Михайло Мольнар. Не оминаємо й ми, радянські українці, це місце, коли доводиться бувати в Чехословаччині, бо доля спадщини першорядного українського поета нас турбує. Навіть у трагічні десятиліття сталінщини в народі не забувалася його творчість, хоча 27 років – з 1930 по 1957 рік – вірші Олександра Олеся не друкувалися в нашій країні. Чому так сталося?

Чим завинив майстер перед своїм народом?

Переконаний: нічим він не завинив, народ його не карав осудом, не обійшов забуттям. Намагався покарати поета сталінізм, відлучаючи його творчість від історії української літератури, вилучаючи із масових бібліотек його книги і забороняючи їх друк. Олесь завинив перед своїм народом лише тим, що не розділив із ним страхіття голоду 1932–1933 років, жахів сталінського беззаконня, ненависної фашистської окупації. Та він себе жорстоко і покарав. Покарав тим, що 1919 року залишив рідний край і опинився на чужині. Чужина – могила, чужина – труна, Душа на чужині, як чайка сумна, – Літає і квилить в сльозах без гнізда: Навік його змила бурхлива вода. Так він писав 1927 року, коли на Радянській Україні його поезії знали, як кажуть, і старі, й малі. Адже саме тоді перевидавалися підготовлені Павлом Филиповичем "забезпечені" грунтовною його ж передмовою "Вибрані твори". Перевидавалися тричі – в 1925, 1929 і 1930 роках. Крім того, Державне видавництво України двічі – у 1925 і 1929 роках – друкувало його збірочки поезій для дітей молодшого віку. Укладачі різних репертуарних збірників, декламатори буквально вихоплювали поезії Олеся, з неофітською одержимістю пристосовуючи їх до революційних свят шляхом заміни і назв, і уточнення смислового звучання. Вірші митця стали воістину народними завдяки мелодійності, чіткій соціальній орієнтації і багатству народнопоетичної образності. Протягом 1917–1930 років з'явилося в нашій країні 25 окремих видань, серед них і три книжки російською мовою. І це незважаючи на те, що поет виїхав 1919 року нібито з дипломатичним завданням від буржуазно-демократичного уряду Української Народної Республіки (УНР). Та заради істини слід сьогодні нагадати: О. Олесь не був ні політичним діячем буржуазно-демократичних урядів, ні тим паче дипломатом. Саме тоді, коли. Петлюра почав прибирати владу до своїх рук, немало української інтелігенції під приводом дипломатичних місій емігрувало з країни. Виїхав за кордон і поет. Його лякала неконтрольована стихія революційних припливів і відпливів, він вважав, що не варто свавільно експериментувати над "живим народним організмом, обезкровленим війною і революцією", боявся, що справа може повернутися фатально, що треба уважніше придивлятися до процесів, не поспішати, що Україні загрожує Антанта, а в цьому заплутаному лабіринті, яким є політика, мало кому вдається правильно зорієнтуватися, тим більше – вести за собою народні маси. Згодом він опиняється у Відні, де випустив чотири номери гумористичного журналу "Сміх", у якому сатирично висміяв українську еміграцію за її претензії на народне представництво, на формування в екзилі "українських урядів", на організацію "проводів для боротьби за визволення України" тощо. З 1923 року Олесь живе в Чехословаччині. Народну славу поетові створили і назавжи утвердили пісні та поетичні скорботи періоду революції 1905–1907 років і Лютневої революції 1917 року. Митець зумів з великою експресивною напругою "переплавити" народні переживання і сподівання в болісно-вразливій своїй душі і потужно, зі щирою емоційною сповідальністю вилити це в поетичних образах, символічних асоціаціях та музичних ритмах. Він пережив і світлі надії рідного народу на соціальне та національне визволення, і трагічні поразки першої російської революції, оплакав загиблих та загорівся новим, зігрітим революційними загравами гнівом супроти насильства й тиранії. Ми не зложимо зброї своєї… Дужі в нас і бажання, і гнів, Ми здобудемо землю і волю І загоїмо рани віків. 1910 року Сергій Єфремов так оцінював його творчість: "Обурення проти насильства, гніву за скривджених повно в поезіях Олеся 1905–1907 рр., і в них він дає такі гарні зразки громадянської, справді високої поезії, до якої після Шевченка ніхто ще так високо не підіймавсь на Україні. Олесь ще раз наочно показав, що громадянські мотиви анітрохи не зв’язують крил і не заважають справжньому поетові, не підборкують його творчого натхнення". А минуло лише п'ять років відтоді, як молодий поет дебютував в одеському альманасі "Багаття" віршем "Парубоцькі літа – то бурхливий поток", і три роки з того часу, як побачила світ перша (1907р.) збірка поезій "З журбою радість обнялась". Хтось ударив без жалю по серці моїм, – І забилося серце в вогні золотім. І посипались іскри ясні, І в дзвінкі обернулись пісні. Романтичне світосприйняття, щедро напоєне народнопоетичною образністю, музичним ладом народної пісні, динамічно визрівало до вершин бездоганного словесного інструментування. Читачів буквально зачаровували алітерації та асонанси поезій Олеся, а його щире, виболене й власною долею співчуття голодним, обідраним і німим рабам у царській "тюрмі народів" викликало співпереживання і довіру: Вони – обідрані, розбуті, Сліпі, голодні і німі, В кайдани, в сталь міцну закуті, В кривавих ранах і ярмі, – Сьогодні більше не раби: Лунають гасла боротьби! Поет вселяє віру й упевненість у свідомість цих таврованих рабів: Вони – гроза, вони – герої: Їх гнів героями зробив. І верх за ними буде в бої – Сам бог попереду рабів!!

Ти чуєш грім? Гримлять раби: "За нами поспіх боротьби!!" Ці могутні, оптимістичні заклики пролунали 1906 року – в розпал першої російської революції. Тож можна зрозуміти митця, який так болісно сприйняв її поразку. Олександр Олесь свій талант присвятив цій революції – її переможно-величній увертюрі та її трагічному фіналові. На революцію працював поет натхненно і самовіддано, перекладаючи на українську мову "Варшав'янку", "Марсельєзу", "Сміло у ногу рушайте", "В неволі скатований люд", утверджуючи свій авторитет митця-громадянина і публіцистичними статтями, фейлетонами. Одна за одною з'являються й книги його поезій. Після згаданої "З журбою радість обнялась", яка побачила світ у Петербурзі 1907 року, виходить книга ІІ (також в Петербурзі 1909 року), решта книг (їх поет також позначав римськими цифрами – III, IV, V) друкуються в Києві(1911, 1914, 1917 рр.). Була підготовлена до друку і книга VI. У січні 1919 року журнал "Книгар" повідомляв: "Відомий український поет О. Олесь закінчив і здав до друку VI книгу своїх поезій". Але цю збірку читач не отримав. Жоден відомий літературний критик не оминав своєю увагою віршів поета. Микола Зеров відзначав, що лірик наділений першорядним талантом, який дозволив йому так авторитетно репрезентувати українську поезію, як Володимирові Винниченку нашу прозу. Про митця писали Григорій Чупринка і Спиридон Черкасенко, Олександр Дорошкевич і Агапій Шамрай, Борис Якубський і Володимир Коряк. Михайло Грушевський вважав, що про Олександра Олеся слід говорити як про "найбільшого з нині живущих поетів на Україні". Олександр Олесь – талант особливої драматичної напруги і глибини. Досить вчитатися в його гнівні інвективи, спрямовані проти ненависного царського режиму, і вжитися в емоційно бурхливі поетичні переживання нової – Лютневої – революції, щоб переконатися, яким тонким інструментарієм відчуття і відтворення суспільних настроїв він володів. Закономірно, що з-під його пера з'явилася і низка драматичних етюдів – "Злотна нитка", "По дорозі в казку", "Над Дніпром", "Трагедія серця", "Ніч на полонині". Герої цих творів синтезують духовний потенціал, видобутий із міфології, з образного переосмислення могутніх сил природи, поривання їх творця до ідеалу, краси, гармонії. Але як часто митець розпинає себе на хресті сумнівів і розчарувань! Дійсність повсякчасно вносила дисгармонію і в його особисте життя, і в ті вимріювані, сповідувані ідеали, в ім'я здобуття яких він творив і жив. Найперші після полишення батьківщини розчарування пов'язані зі спогляданням емігрантського побуту і мізерного політикування. Вони зійшлися, небораки, В ім'я найвищої мети, Щоб всім єдиним фронтом йти, І перегризлись, як собаки, Пересварились, як коти, І розповзлися знов, як раки. Це вірш із книги "Перезва" (1921р.), яку поет видав під псевдонімом. Валентин і спорядив таким зверненням: "До читачів! (Коли будуть). Я дуже перепрошую, що випускаю першу свою книжку без портрета і критичної розправи. Повірте, це не із скромності, а із-за браку відповідних коштів. Автор" Треба було мати велику мужність, громадянську відвагу, аби із таким сарказмом знеславити своїх земляків, які товпляться по чужих містах Європи, політикують, лаються, розкошують і бідують. Невдовзі ця збірка вийшла на Радянській Україні під назвою "Емігрантська перезва". Олександр Олесь не шкодує і себе, розчарованого, зневіреного, – то намагається виправдати свій крок бодай перед власною совістю, то впадає у відчай: О, недурно в скорботах ми плачемо На вигнанні в холодних світах, Ми своєї землі не побачимо. Тільки, може, у мріях, у снах. І чому по світах ми блукаємо, І який ми спокутуєм гріх, Ми ніколи до суду не взнаємо Від людей ні чужих, ні своїх!

У мріях і в снах йому з'являлися травобуйні степи Сумщини, рідне Білопілля (Крига), де він народився 5 грудня 1878 року, село Верхосулці, де після смерті батька жив у діда разом з матір'ю і двома сестричками. Дитинство йому уявлялося "одним золотим днем". Як писав в автобіографії: ". все, що я бачив там, у степу, в саду, на річці (Сула), здається мені суцільною казкою природи". Вчився без великого бажання. Спочатку в дергачівській хліборобській школі, згодом – у Харківському ветеринарному технікумі. Вивчав самотужки іноземні мови, писав вірші українською і російською мовами, готував рукописні збірки. Дуже любив театр, сам організовував драматичні гуртки, брав участь у виставах. Величезне враження справило на нього свято відкриття пам'ятника Іванові Котляревському 1903 року в Полтаві, особливо зустрічі з українськими письменниками – Лесею Українкою, Михайлом Старицьким, Михайлом Коцюбинським. Усе, що він побачив і почув, глибоко схвилювало його вразливу натуру. Заборона українського слова, знущання з національних символів, традицій, культури обурювало його і утверджувало в необхідності боротьби за права українського народу і його культури. Неоднораз поет поривався на Україну, жив надією на повернення, але його стримували сумніви. Знав він про немилосердний голод початку 30-х років, знав, що один за одним гинули у безвісті письменники, але найбільше потрясла його трагедія родини Крушельницьких. Поет відтворив крах політичних надій старого Антона Крушельницького і його синів Івана і Тараса в драмі "Земля обітована". Останні роки і дні життя Олеся були потьмарені фашистською окупацією Праги, важкою хворобою, звісткою про загибель у фашистському концтаборі Заксенхаузені сина Олега – також поета. Помер майстер 22 липня 1944 року. О принесіть як не надію, То крихту рідної землі: Я притулю до уст її І так застигну, так зомлію. 110 років минуло з дня народження видатного українського літератора – творця класичних мистецьких шедеврів української поезії. Як тільки зринала хоча б маленька можливість донести їх до українського народу, з'являлися книги, підготовлені Максимом Рильським, котрий вважав, що "поет Олександр Олесь посідає певне місце в історії нашої культури", Олегом Бабишкіним, Борисом Буряком, Юрієм Мельничуком, Василем Яременком та іншими дослідниками. У видавництві "Дніпро" вийшло найповніше – двотомне – видання його творів. Упорядник і автор передмови Р. Радишевський включив до цього видання ненадруковану шосту книгу його поезій, розшукав близько 600 неопублікованих віршів О. Олеся, розкиданих по записниках і рукописних збірках. Його архів величезний. Понад три тисячі одиниць збереження налічує фонд Олександра Олеся в Центральній науковій бібліотеці АН УРСР ім Вернадського. Велика частина архіву є десь у Празі. Дослідження творчої спадщини видатного майстра слова тільки розпочинається. Поет повертається на батьківщину, до рідного народу. І ми сьогодні віримо, що доля творчої спадщини Олександра Олеся буде щасливішою, ніж його особиста доля. Жулинський М. Г. Із книги "Із забуття – в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини)". (Київ: Дніпро, 1990. –. 92–97). Художній світ інтимно-пейзажної лірики О. Олеся (збірка «З журбою радість обнялась») Перша збірка «З журбою радість обнялась» відбила «вище розуміння мистецтва» й «вищу любов до народу» поета, мінливість настроїв його ліричного героя, відповідних швидкозмінному життю, задушевність лірики Олеся. Поет вніс до української літератури нові образи і ритми. Відсутність повчального тону в поезіях О. Олеся сприймалася сучасниками як розрив із попередньою народницькою традицією. Поряд із традиційними романтичними мотивами поет уживав символічну систему образів, прагнучи за допомогою символів та алегорій осягнути приховану сутність життя («Айстри», «Лебідь» та ін.). Провідне місце у першій збірці поета також посідали твори, пов'язані з революцією 1905 р., що стали яскравим зразком української громадянської поезії («Ой не квітни, весно,— мій народ в кайданах», «Капітану Шмідту», «З військом за волю боролися ми. » та ін.). Вірші поета про природу завжди різні, в кожній її картині він бачить свою особиста красу і неповторність («Майова ніч «, «Степ», «На ланах листя золоте трипоче»). Тематичні обрії поезії Олеся — досить широкі. В них звучить відгомін першої російської революції 1905 р. на яку поет покладав великі надії, мріючи про національне визволення України. Для нього мета революції — це братерство, рівність, земля і воля, тому так глибоко вразила його поразка. І все ж, у вірші «Міцно і солодко, кров ю упившись…» звучить оптимістична віра митця в перемогу народу. Перша збірка Олеся, хоч і не дістала одностайної думки у мистецьких колах, проте принесла заслужену славу. Молоді поети із захватом цитували рядки відомого вірша «Сміються, плачуть солов’ї». Свіжість поетичних образів, плавність. і легкість зацікавили і зачарували українського читача. Журба і радість переплелись не лише в поезіях збірки, але й стали ідейно — емоційною основою усієї Олесевої творчості, яка відбивала суспільні контрасти добі. Трагічне і ліричне злились тут воєдино: поєднання світлих і теплих кольорів у творчості поета настільки сильна, що проникає навіть у найінтимніші вірші, торкається найпотаємніших почуттів. Поет не залишається осторонь подій у житті ліричного героя, постійно нагадуючи читачеві про власне бачення проблем. Простота і ясність образів, музикальність звукового ряду, багата пfлітра кольорів, втілена в епітетах, - ось визначальні риси поетики Олександра Олеся. Його поезію постійно підживлювали життєдайні джерела української народної пісні. Традиційні фолькльорні образи — типи і зорі і ніч, верба і квіти, сльози і журба — не просто звичний орнамент, а ознаки приналежності поета саме до української національної традиції, засоби вираження власного світобачення: Восьмирядкова мініатюра «З журбою радість обнялась. », що дала назву книжці, — концептуальна. Вона презентувала творчу манеру фіксувати мінливість сердечних реакцій ліричного героя на зовнішні й внутрішні чинники. У ній злито філософію життя, в якому співіснують і змінюються протилежні стани. Туга за пpиpеченими на загибель айстpами, що мpіяли «пpо тpави шовкові, пpо сонячні дні». Обpаз чудових осінніх квіток, котpі «опівночі. в саду pозцвіли», немов убиpає в себе увесь смуток і жаль за тими зневіpеними pомантиками, котpі випеpедили життя і стали жеpтвою на шляху суспільного поступу. Ранок зустpів ніжні квіти «холодним дощем». Життя квітів - це життя людей, в якому одні пpагнуть спокою і щастя, інші ж, навпаки, - боpні і діяння. Айстpи Олесеві не дочекались сонця. Збіpка «З жуpбою pадість обнялась» місткий поетичний обpаз, що відбив суспільні контpасти доби і супеpечливі людські почування. Між ними завжди боpотьба. І поет замислюється: «Хто ж пеpеможе?» Пpотистояння, контpасти. Саме сеpед них pозцвітають поезії Олександpа Олеся.

інтимна і пейзажна лірика олеся